Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Вона вертілася, не могла ніяк прилаштувати свої руки, ноги, кожен доторк бентежив, сильніше й сильніше, мозок? — який мозок, до чого тут взагалі мозок, зараз, тут, мали значення зовсім інші речі, хай навіть вони існували лише в її уяві, але там уже — безсумнівні, невідворотні, вони пронизували її, як пронизує простір яскраве світло, струшували всесвітом потужно й солодко, «світло водночас є хвилею й часткою», о так, яку ж нісенітницю інколи підсовує нам пам’ять, гоохсподи! — і потім, уже засинаючи на мокрому від поту, м’ятому простирадлі, вона обіцяла собі викинути з голови всю цю романтичну хрінь, ранок мудріший за вечір, ти ж знаєш, сама все знаєш.

Та зранку, на свіжу голову, все сприймалося по-іншому. Раціональніше, переконливіше.

Ти допомагаєш йому, бо тобі з ним цікаво. Бо він здатен реально допомогти людям. Бо один із цих людей — твій батько, а ти ж хочеш повернути батька до життя? Хочеш.

На додачу, зізнавалася вона собі, гаразд, окей, є мізерний шанс, що за дружньою поведінкою пана Віктора Вегнера криється щось більше. Чи — це більше виникне завдяки вашим спільним дослідженням. У житті ж стаються дива, причому не тільки злі та жорстокі.

Тепер їм тільки й лишалося, що сподіватися на диво. Гора підшивок, рідкісні свідчення про падіння, які навряд чи приведуть до кісток… Все одно, що ловити рибу в ставку, на поверхні якого — тільки райдужні, отруйні плями.

Перші півгодини вони вивчали підшивки уважно, потім почали прогортати, кілька разів Віктор робив виписки до блокнота, але без особливої надії, швидше від безсилля. «…знову зникла дитина, і знову на місці минулорічної катастрофи. Влада міста вкотре обіцяє встановити там пам’ятний мавзолей, однак далі гучних слів…», «Місцеві ентузіасти твердять, що виявили практично всі основні місця падіння — і тепер звернулися до мерії з проектом туристичної стежки, зупинками на якій будуть, власне, саме ці місця…»

Зрештою, Віктор згорнув чергову підшивку і потер повіки пучками пальців.

— Слухай, — сказав, — це божевілля. Нічого ми так не нариємо. Навіть якби ми мали не три, а тридцять три години. Тут у кращому разі десята частина архіву. А тобі уроки на завтра робити, не вистачало ще, щоб через мене вліпили незадовільно.

Марта скоса глянула на книжку, про яку вже й забула. Тільки зараз вона звернула увагу, що в читальній залі напрочуд багатолюдно. Цингани виносили із фондів цілі стоси — судячи з палітурок, переважно підручники й чиїсь мемуари. Ходили просто по килимових доріжках, лишали порошні, білі сліди, час від часу зі смаком, від душі чхали. Здобич вони складали в кузов вантажівки, двоє цинган переступали там туди-сюди, утрамбовували книжки.

Пенсіонерки біля вікна стежили за цим дійством із несамовитим захватом і праведним гнівом.

— За наших часів стільки пам’ятників не ставили, — сказала одна.

— Але вже якщо ставили, — заперечила інша, — то притрушували попелом зі справжніх книжок, а не з дешевих шкільних підручників.

— Яка країна, такі й пам’ятники, — підтакнула перша.

Потім обидві, наче за командою, озирнулися на бібліотекарку й вирішили, що їм саме час пройтися, поглянь, яка погода сонячна, чого нам тут пилюку ковтати.

Тим часом цингани потягли чергову порцію здобутків — і Віктор охнув: це були жовті стоси газет, що аж розпадалися в руках; та їх свого часу навіть толком і не зшили.

— Ми ж домовлялися, у нас ще принаймні дві з чвертю години! — Він заступив вихід у коридор, склавши руки на грудях.

Ох, подумала Марта, даремно. Тут тобі не шкільні чваньки, яких можна поставити на місце вдалим жартом.

Вона підвелася з-за столу, мізкуючи, як у разі чого допомогти. І тільки тепер збагнула: один із людей у помаранчевих жилетах — пан Трюцшлер власною персоною!

— От тіко давай без цього, да, — сказав їхній головний. — «Домовлялися», куйо-майо! Ми там тобі гору того мотлоху лишили, читай хоч лусни. А хочеш — поїхали з нами, допоможеш развантажить. Поки будемо решту палить, ще почитаєш, нівапрос. У нас графік, єслішо. І що нам, штрафні з власної кишені відслинювать, ти ж усе одно з цими завалами ніколи не впораєшся. Правильно я кажу, колеги?

Колеги рішуче підтвердили, мовляв, так, чувак, ти давай, не викрьобуйся, відклади що хочеш, але тільки ж реально оцінюй свої сили, еге? І не дивись ти на нас, як на ворогів нації, — ну хочеш, ми конкретно ці газети вивантажимо тобі, куди скажеш, та он хоч на найближчий стіл. Тільки щоб без скандалів та панік: ми тобі допомогли, ти нам не заважай. Всі ж живі люди, мир, співчуття, співпраця — от наш девіз.