Владимир Аренев - Дитя песиголовців

Віктор заявив, що так, саме ці газети йому теж знадобляться, на стіл то на стіл. Голос його бринів холодно й рішуче, у Марти аж мурашки по спині забігали.

Цієї миті втрутилася вже бібліотекарка: при всій повазі, юначе, я читальну залу перетворювати на склад не дозволю. Не вам потім пилюку стирати, і так наслідили, працівнички. Які ще унікальні факти? Облиште! Цей мотлох тут лежав роками, в нього частіше цвіркуни заглядали. «Факти»! Добре, добре, якщо так уже конче треба — пущу на кілька хвилин, заплющую, можна сказати, очі…

Цингани діловито потягли повз них чергові книжки, Віктор із кам’яним обличчям попросив бібліотекарку прийняти благодійний внесок, для поповнення й розширення фондів. Та була настільки ласкавою, що погодилася.

— Ходімо, — сказав Віктор Марті.

І додав тихо, коли вони вже пробиралися вузьким, напівтемним проходом уздовж стелажів:

— Знаю, шансів — нуль. Та раптом пощастить. Не дочекаються, щоб я просто взяв і здався.

Фонди виявилися трьома кімнатами, забитими книжками аж до стелі. Гора відбракованої літератури була навалена в дальньому кутку, просто посеред проходу. Все впереміш: романи, довідники, підручники, часописи, стоси газет… Лампи тут не горіли, тільки від заґратованого вікна пробивалося хворобливе, сіре світло.

Вони присіли навпочіпки й узялися переглядати підшивки. Відкладали за ті роки, які були якомога ближче до часу падіння. Хоча Марта серцем відчувала: даремна справа, зачіпок тут немає.

За кілька хвилин Віктор підвівся і тихо сказав, що піде, віднесе першу порцію до зали.

Марта взяла його за руку:

— Слухай, не засмучуйся. Вони ж нічогісінько не розуміють. Вони взагалі… їм би тільки…

Він дивився на неї якось дивно. Обличчя у напівтемряві мало такий вигляд, наче належало не Вікторові, а іншій людині. І погляд… такий незвичайний. Оцінювальний? Чи вичікувальний?

Віктор присів навпочіпки поряд із нею, накрив долоню своєю, посміхнувся ледь зніяковіло.

— Ти не уявляєш, наскільки це важливо для мене — твоя підтримка. — Він помотав головою: — Ох, що ж таке, що не скажеш — банальності якісь. Але я правда тобі дуже вдячний…

Він трохи хитнувся, обличчя їхні несподівано опинилися зовсім близько, мишоловка, подумала Марта, ввімкни мізки, дуриндо, ввімкни ж уже…

Та перш ніж вона встигла зробити — чи не зробити — щось незворотнє, над їхніми головами спалахнуло яскраве сяйво, Віктор від несподіванки хитнувся, ноги в нього роз’їхалися, і він кумедно всівся просто на гору часописів.

— Молоді люди, що ж це ви у темряві сидите, світло би собі ввімкнули.

Це була, звісно ж, бібліотекарка, яка після благодійного внеску злюбила ближніх своїх і відчула до них от просто неземну турботу. Чи піддалася банальній цікавості.

На щастя, від дверей сюди дістатися було нелегко, і коли тітка заявилася, Віктор уже стояв, навантажений першою порцією, а Марта докладала йому на витягнуті руки останню пачку.

— Дякую, так справді краще!

Бібліотекарка зиркнула на них підозріло, нагадала, що час спливає, і до речі, якщо «Давньослів» не читатимете, здайте, мені он телефонували, запитували, чи доступний. Що? Так-так, звісно, юначе, не заступатиму, ви б меншими порціями носили, ще надсадитеся…

Коли Марта нарешті лишилася сама, кілька секунд вона просто стояла, глибоко й повільно дихаючи.

Ну, сказала собі, ти ж цього хотіла, хіба ні? Коли йшла з ним у напівтемні фонди. Коли взяла його за руку. Взагалі — коли вплуталася в усі ці пошуки-дослідження, походи до бібліотеки, листування в чатику, вечірні смски.

То в чому проблема?

Люмінесцентні лампи над її головою дзижчали, наче велетенські світляки, одна то гасла, то спалахувала. Збивала з пантелику, заважала думати.

І внутрішній голос… він був Марті надто добре знайомий, хоча й — ані крапельки не схожий на її власний.

Стрьомне це відчуття: подумки сперечатися із власною мачухою. Ще стрьомніше: розуміти, що та має рацію.

Я просто перелякалася, вирішила Марта. Накручую себе, вигадую різну дурню. Боюся повірити.

І взагалі, Баумгертнер, відволічися вже від власних душевних переживань, подумай про Віктора, у нього ж справді проблеми. Погляд, ти бач, незвичним здався! Ну так, блін, стільки обломів за один раз — подивилася б я на тебе. Плюс — гадаєш, йому приємно, що ці уроди так із ним повелися. (Ще й при тобі, еге ж.)

А ти — Марто, на прізвисько Відьма, — шмарклі порозвішувала гірше за Ніку. Хоча могла б допомогти. Принаймні могла б спробувати.