Владимир Аренев - Правила гри. Частина перша

— Гадаю, варто розпочати звідси, — пробурмотів провідник. Прочинив двері і запросив вельмишановних заходити.

Усередині було світло, курилися ароматичні палички, на численних полицях стояли статуетки. Біля входу, на невеличких стільчиках розсілися двоє громил, чиїм завданням, певно, був порятунок відвідувачів від тяжкого гріха — крадіжки.

З-за столика вискочив огрядний бородатий торговець з обличчям дрібного хабарника. Він спритненько задріботів до новоприбулих.

— Чим можу прислужитися, панове?

— Я хотів би оглянути товар, — мовив принц.

— Як забажаєте, пане, — вклонився товстун. — Як забажаєте.

Він відійшов убік і почав перешіптуватися про щось із Коктаром. А Талігхіл попрямував уздовж полиць, розглядаючи статуетки. Мабуть, ось ця: довгобородий старий стоїть, зіпершись на посох, і, примружившись, дивиться у далечінь. Цікаво, що бачив він за той час, поки стояв тут? Наше щастя, що деякі речі не можуть розмовляти, інакше наговорили б вони!..

(Чому фігурка видається такою знайомою?)

— Скільки коштує оця? — запитав він у товстуна.

Той, здригнувшись, підскочив до полиць:

— Яка, пане? Ця? Справа в тому…

Принц різко зупинив торговця:

— Не треба історії про унікальність цієї статуетки. Просто назви ціну.

Зрештою, він заплатив таки разів у два більше, ніж коштував «сивобородий», залишив крамничку і знову вмостився на подушках. Слідом за ним вийшов Коктар і схилився перед паланкіном:

— Куди забажаєте тепер?

— Мабуть, до виходу.

Провідник насмілився.

— З вашого дозволу… Нещодавно з’явився товар, гідний ясновельможного пана.

— Що за товар? — роздратовано запитав Талігхіл. Хоча, гадаю, хлопець розбирається в таких речах і навряд чи запропонує мішки чорного перцю.

— О, вельмишановний пане, це дуже незвичайний товар, — прицокнув язиком Коктар. — Це гра.

— Гра? — перепитав принц.

— Гра, пане, — підтвердив провідник. — Прошу, погляньте, і якщо вважатимете, що вона не варта уваги, я відмовлюся від платні за послуги.

— А якщо варта, вимагатимеш удесятеро більше, — посміхнувся Талігхіл. — Гаразд, веди.

Провідник не збрехав. У всякому разі, людей товар приваблював. Носіям ставало дедалі важче продиратися крізь натовп; кілька разів охоронцям довелося навіть підганяти занадто незграбних.

— Махтас, велична гра, гідна Пресвітлих, — лунав здалеку гучний голос. — Махтас, велична…

Паланкін опустили, принц вийшов, і Коктар повів його до шатра, звідки долинав голос. Джергіл ішов попереду і розкидав людей, які так і липли до входу.

— Вони що, грають? — запитав у провідника Талігхіл.

Коктар здивовано зиркнув на принца;

— Дивляться, пане.

Просто дивляться?

Вони проштовхалися до центру шатра і зупинилися неподалік від огорожі — товстої линви, натягнутої на металеві жердини. На линві, через рівні проміжки висіли трикутні прапорці, які, щоправда, мало допомагали стримувати цікавих. Цьому, швидше, сприяли високі м’язисті чолов’яги, які завмерли по периметру огорожі з короткими важкими дрючками в руках.

За огорожею на великому круглому столі лежала чималенька дошка, розкреслена на правильні шестикутники. На ній стояли якісь фігурки, але доки Талігхіл не підійшов ближче, так і не зміг зрозуміти, кого вони зображали. Перед дошкою в м’якому кріслі сидів сивобородий старий у коштовному халаті й примруженими очицями спостерігав за натовпом. Мабуть, подібне видовище розгорталося досить часто і нічого нового він не знаходив. Як не знаходив і потенційних клієнтів для свого специфічного товару.

Аж ось старий помітив Талігхіла, і обличчя торговця ледь помітно здригнулося. Він зиркнув на глашатая, потім — знову на Талігхіла та його супутників. Коктар злегка кивнув старому так, аби цього не завважив Пресвітлий. Та принц побачив, хоча й не подав вигляду. Не варто забувати, що провідник одночасно працює на себе, на клієнта й на торговця.

Старий уже підвівся з крісла та наближався до них.

— Бачу, панство зацікавилося махтасом, — промовив він різким скрипучим голосом, уважно розглядаючи Талігхіла, ніби оцінював, чи вистачить у незнайомця грошей, аби купити гру, чи краще не витрачати на нього час. Хоча навряд — Коктар нечасто помилявся.

Принц ствердно кивнув: мовляв, зацікавилося, проте не так, щоб дуже. За звичаями ринку, варто бодай на мить показати, що чогось хочеться, як ціна на це «щось» підскочить до захмарних висот. І швидше з принципу, ніж через надмірну заощадливість, Талігхіл не збирався переплачувати зайве.