Владимир Аренев - Правила гри. Частина перша

У номері було душно, тож я перед тим, як лягати, зняв з вікна заглушку. Дуже швидко пошкодував про це, бо до кімнати разом зі свіжим повітрям проник могутній звук — в ущелині завивав вітер. Похмура пісня, неначе поховальний гімн, тремтіла і переливалася, то вщухаючи, то набираючи сили. Я зачудовано вслухався у ці звуки; здавалося, що розрізняю слова давньоашедгунської мови: «Даруй мені, що твій турбую сон останнім ритуалом безнадії. Приречений, я твій турбую сон…»

Нарешті все зникло — я заснув.

Зранку вставати не хотілося, але у двері постукали, гучно і наполегливо. Я виліз з-під ковдри, пробуркотів: «Уже йду!» — і почав одягатися.

У їдальні гості вже розправлялися з солодким. Я кинувся надолужувати втрачене, одночасно шукаючи очима вчорашню співрозмовницю. Вона сиділа на протилежному кінці столу поруч із журналістом й перемовлялася з ним. Карна перехопила мій погляд і привітно кивнула, хоча продовжувала слухати цього писаку.

Мугід займав чільне місце; він зачекав, доки всі поснідають, а потім попросив іти за ним.

Розділившись на невеличкі групки і тихенько перемовляючись, ми вийшли з Великої зали та спустилися на перший поверх. Старий відгорнув один із гобеленів, відчинив приховані за ним двері та пропустив нас усередину.

Там була невеличка кімната, з м’якими зручними кріслами, тьмяним освітленням та стінами, облицьованими темним деревом. Крісла стояли півколом навпроти ще одного, що скидалося швидше на трон, із незвичайно високою спинкою і твердим сидінням. Його вирізали з цільного шматка якогось незнайомого мені каменя. Трон мав особливу привабливість і красу, мертву красу.

Старий запросив нас сідати, сам влаштувався на троні, розслаблено опустивши руки на широке рівне поруччя.

Я опинився між Карною та журналістом. Він глянув на мене і підморгнув, наче натякаючи на щось, відоме лише нам. Я презирливо поглянув на писаку й відвернувся, зосередившись на оповіді.

— Панове, — промовив старий рівним тихим голосом, спокійно оглядаючи нас. — Настав час зайнятися тим, задля чого ми тут зібралися. Змушений попередити, історія ущелини насичена досить моторошними подіями. Саме через це ми встановили для туристів вікові обмеження, і саме тому я переконливо прошу: якщо хтось відчує, що йому стає дедалі важче сприймати, не соромтеся, кажіть. Я сподіваюся на ваше свідоме ставлення. Отож, якщо немає заперечень, починаймо.

Цікаво, на що це схоже…

Схоже на те, що мені судилося померти не від ворожої стріли, навіть не від трунку заздрісного підступника. Мене вб’є нудьга.

Талігхіл, спадкоємний принц Ашедгуну, похитав головою. Клята спека вкупі з вимушеним байдикуванням довели до того, що сьогодні він зігнав злість на Домабові. Управитель приміської садиби мовчки вислухав гострі слова і, вклонившись, пішов, — але на душі у принца залишилося неприємне відчуття. Він ніколи не розмовляв так із Домабом, хоча б тому, що управитель найменше заслуговував на подібні слова. Це все спека.

Принц потер скроні й смикнув себе за довгий тонкий вус. Краще не стало.

Талігхіл вийшов з альтанки, що анітрохи не рятувала від нудотної спеки, і попрямував до ставка. Яскраво-блакитні та рожеві камінці, якими була вимощена доріжка, тихенько похрускували під гостроносими мештами. Принц мимохідь відзначив, що листя на багатьох кущах та деревах пожовкло, а троянди вже втрачають зів’ялі пелюстки, хоч і розквітли нещодавно. Садівники не встигали вимітати мертвобарвні клаптики, і ті шаруділи у розпеченому повітрі, то злітаючи, коли їх підхоплював легкий вітерець, то осідаючи на траву.

Вважалося, що ставок у парку був завжди. Він незмінно залишався серцем садиби, тим центром, від якого все й походить. Щось постійніше важко було уявити. Тепер ставок висох майже наполовину, і вайлуваті коропи все частіше розтинали блискучу поверхню спинними плавцями. Верби тяглися до води, але так і не досягали її, лише ронили листя; воно скупчувалося під берегами, збиваючись у безформні грудки. Від ставка йшов тяжкий дух застояної води.

Принц зійшов до берега, присів при воді й глянув на своє відображення, яке ледь здригалося у прозорому мерехтінні поверхні. Ставний двадцятисемирічний чоловік із широко поставленими блакитними очима, в яких завмерла нудьга. Чорне хвилясте волосся, коротенько підстрижене на чолі, позаду зібране в пишний хвіст, перехоплений вузькою стрічкою із золотавої тканини. Яструбиний ніс над тонкими губами, під ними — гостре підборіддя, до якого тягнулися обвислі вуса, — колишня гордість володаря. На грудях — розхристаний вишитий халат, перехоплений поясом із китицями на кінцях; нап’ялися на колінах білі шовкові штани, на правій ногавиці звідкись узялася темна плямка. Ось такі ми, спадкоємні принци. Придивишся — нічого особливого.