Владимир Аренев - Правила гри. Частина перша

Майданчики були обладнані невисокою металевою огорожею. Я підійшов до краю, притулився до холодного поруччя і, перехилившись, подивився вниз.

Сонце сідало, насувалася темінь, холоднішало. В сутінках дно ущелини виднілося погано; там ворушилися тіні, і здавалося, це духи давніх витязів прийшли сюди привітати свою сучасницю. Зіщулившись, я поглянув на оповідача. Старий стояв осторонь і вдивлявся в сутінки. Його засмагле обличчя в темряві здавалося геть чорним і скам’янілим, лише вітер гойдав сиві пасма. Мугід начебто забув про те, де він і хто: змертвіло обвисли руки, і погляд, спрямований в одну точку, ловив щось приховане від нас, неоповідачів. Раптом старий здригнувся і, вибачившись, повів туристів далі.

Незабаром дісталися і до входу: через високі двері ми зайшли до великої лункої зали, освітленої лампами у вигляді смолоскипів. Інтер’єр готелю було стилізовано під давньоашедгунський: стіни прикрашали старовинні гобелени, копії мечів та щитів, голови диких звірів та знамена.

До нас підійшло кілька служників, убраних у барвистий одяг, знову ж таки, відповідного фасону.

— Зараз вас відведуть у кімнати, — пояснив старий. — За годину у Великій залі розпочнеться вечеря, після неї всі будуть вільні. Я б радив раніше лягти спати, аби набратися сил для завтрашнього дня. Проте, панове, це — на ваш розсуд. Отже, зустрінемося за годину.

Він уклонився і вислизнув через невеличкі дверцята, розташовані поряд із червонясто-бурим гобеленом, на якому було зображено полювання. Стрімко мчать коні з хортами, наздоганяючи зацькованого оленя. Той відкинув на спину граційні роги і біжить з останніх сил, полишаючи на траві краплини крові. Над лопаткою у звіра стирчить стріла, ще одна нависла над ним, щось гукає молодий принц, періщачи жеребця дев’ятихвостовим канчуком; пронизливо гуде сурма загонщика, кружляють сполохані гамором птахи.

Гарно, хоча й надто жорстоко. Напевно, виготовили на замовлення власників готелю — навряд чи він зберігся б так добре, якби йому було кількасот років. Я не втримався і торкнувся рукою оленя: м’які шовковисті нитки нагадували звірячу шерсть. Я провів пальцями трохи вище, там, де виглядала стріла з чорно-червоним пір’ям. Тут нитки були жорсткіші і пружніші, наче я торкався не гобелена, а справжньої стріли.

Неголосне кахикання змусило мене озирнутися. Мої супутники вже рушили широкими сходами, що притулилися зсередини до стін вежі. З прибулих залишився лише я. Служник чекав, він був з тих молодих людей, чиє обличчя, побачивши, за мить забуваєш.

Ми піднялися на четвертий поверх. Біля масивних кам’яних дверей служник зупинився, видобув з кишені величезний ключ і почав повертати у замковій щілині. З гучним скреготом двері прочинилися.

Тут було тіснувато, але нічого іншого я, зізнатися, й не очікував. Низька стеля, мале вузьке віконце… У кімнаті стояло цілком сучасне ліжко, біля вікна — невеличкий столик і тумбочка, далі — шафа, стилізована під старовину. Зі стелі звисала трирогова люстра з плафонами у вигляді свічок, над ліжком — кований нічник. Служник пообіцяв прийти за годину, щоб відвести на вечерю, і пішов. Його кроки деякий час відлунювали, потім усе занурилося у тишу.

…Коли служник повернувся, я був, як-то кажуть, при повному параді. Ми спустилися на другий поверх, прочинилися високі парадні двері, помережані давньоашедгунськими ієрогліфами, і я опинився у Великій залі.

Якби не довгий прямокутний стіл, приміщення скидалося б на одне з відділень історичного музею. Втім, складалося враження, що «Вежа» — один великий музей. Тут, наприклад, розташовано ту його частину, в якій були зібрані експонати, так би мовити, кулінарно-сервірувального типу. Різьблені блюда з майстерно запеченою та засмаженою дичиною, різноманітні салати в стародавніх фігурних салатницях, старовинні вина в плетених суліях, ажурні тістечка та печиво… Деякі гості вже розмістилися за столом, там був і наш оповідач. Він порухом запросив мене сідати, і я сів, озираючись, наче захоплений хлопчак.

— Дивовижно, чи не так? — пролунав у мене над вухом чарівний голос.

Я повернувся, щоб подивитися на його володарку. Поруч сиділа невисока дівчина у вельми і вельми облягаючій червоній вечірній сукні. Дівчина розглядала мене та чекала на відповідь. Вона їхала сюди разом із нами, і я, звісно, звернув на неї увагу, але ми сиділи далеко одне від одного. Та й я був надто зайнятий

(думками про те, що мушу зробити)