Коут піднявся сходами до кінця та відчинив двері. Кімната в нього була проста, майже чернеча. Посередині кімнати стояв чорний кам’яний камін, два крісла і невеличкий письмовий стіл. З інших меблів було лише вузьке ліжко з великою темною скринею в ногах. На стінах — жодних прикрас, дерев’яна підлога була голою.
З коридора долинули кроки, і в кімнату ввійшов молодик із мискою печені, яка парувала й пахла перцем. Молодик був смаглявий і чарівний, зі жвавою усмішкою та хитрими очима.
— Ви вже кілька тижнів так не затримувалися, — сказав він, передавши миску. — Сьогодні, певно, були гарні оповідки, Реші.
Реші — то було ще одне шинкареве ім’я, майже прізвисько. Коли він почув його, опустившись у глибоке крісло перед вогнищем, один кутик його рота піднявся в кривому усміху.
— То що ти сьогодні дізнався, Басте?
— Сьогодні, пане, я дізнався, чому у видатних коханців кращий зір, ніж у видатних учених.
— І чому ж, Басте? — запитав Коут із веселою ноткою в голосі.
Баст зачинив двері, а повернувшись, сів у друге крісло, розвернувши його до свого вчителя та до вогню. Рухався він із дивною делікатністю та грацією, наче готовий затанцювати.
— Ну, Реші, усі розкішні книжки стоять у приміщеннях, де зі світлом кепсько. А от гарні дівчата здебільшого бувають надворі, на сонечку, а отже, їх значно легше вивчати, не ризикуючи нашкодити очам.
Коут кивнув.
— Але винятково розумний учень міг би винести книжку надвір і таким чином самовдосконалюватися без небезпеки погіршити милу своєму серцю здатність бачити.
— Я подумав те ж саме, Реші. Я ж, звісно, винятково розумний учень.
— Звісно.
— Але коли я знайшов на сонечку місце, де міг би почитати, підійшла гарна дівчина й віднадила мене від будь-яких подібних занять, — театрально закінчив Баст.
Коут зітхнув.
— Я правильно думаю, що тобі сьогодні не вдалося прочитати нічого з «Целум Тінтуре»?
Баст спромігся зобразити щось схоже на сором.
Вдивляючись у вогонь, Коут спробував надати своєму обличчю суворого виразу й не зумів.
— Ах, Басте, сподіваюся, що вона була гарною, як теплий вітерець у затінку. Якщо я так кажу, я поганий учитель, але я радий. Зараз я не відчуваю охоти вести багато уроків.
На мить запала тиша.
— На Фурмана сьогодні ввечері напав скрель.
Легка Бастова усмішка злетіла, наче тріснута маска; його приголомшене обличчя зблідло.
— Скрелі? — Він наполовину зіп’явся на ноги, ніби готовий вискочити з кімнати, а тоді зніяковіло насупився та змусив себе сісти назад у крісло. — Звідки ви знаєте? Хто знайшов труп?
— Фурман ще живий, Басте. Він приніс скреля. Скрель був лише один.
— Один скрель? Такого не буває, — категорично відповів Баст. — Ви це знаєте.
— Я знаю, — сказав Коут. — Але він усе ж таки був лише один.
— І Фурман його вбив? — перепитав Баст. — Це не міг бути скрель. Може…
— Басте, це був один зі скрелів. Я його бачив. — Коут серйозно на нього поглянув. — Фурманові просто поталанило, та й годі. Все одно він сильно постраждав. Сорок вісім стібків. Я витратив майже всі кишки. — Коут підняв свою миску з печенею. — Якщо хтось поцікавиться, скажи, що мій дід охороняв валки та навчив мене промивати й зашивати рани. Сьогодні вони були надто вражені, щоб питати про це, але завтра хтось із них може зацікавитись. Я цього не хочу. — Він подув у миску — і довкола його обличчя утворилася хмаринка з пари.
— Що ви зробили з трупом?
— Я нічого з ним не зробив, — з притиском відповів Коут. — Я — просто шинкар. Таке мені геть не до снаги.
— Реші, ви не можете просто звалити це на їхні плечі.
Коут зітхнув.
— Вони віднесли його до священика. Він зробив усе, що треба, і зовсім не для того, для чого це треба.
Баст роззявив рота, але Коут повів далі, перш ніж той встиг щось сказати.
— Так, я подбав про те, щоб яма була достатньо глибокою. Так, я подбав про те, щоб у багатті була горобина. Так, я подбав про те, щоб воно горіло довго та жарко, поки його не поховають. І так, я подбав про те, щоб ніхто не залишив кавалка трупа собі на згадку. — Він насупився, звівши брови докупи. — Ти ж знаєш, я не ідіот.
Баст явно розслабився та знову влаштувався в кріслі.
— Знаю, що ви не ідіот, Реші. Але я сумніваюся, що половина цих людей могла б посцяти проти вітру без допомоги. — На якусь мить він неначе замислився. — Навіть не уявляю собі, чому там був лише один.
— Можливо, вони перемерли під час переходу через гори, — припустив Коут. — Усі, крім цього.
Читать дальше