Назар Мулик - Кров Дракона. Хто із нас жертва?

— А ось дракон — це цікава почвара, — сказав Борко. — Мені ще батько розповідав, що колись ці змії спокійно Благандією літали, але сталася якась там халепа й дракони поховалися до своїх гір. Давно то було. Батько так казав.

— Дійсно, було.

— А скажи мені, Фалміне, важко із такою курвою двобій вести?

— Більше, аніж важко. Бій із драконом чимось схожий на звичайний двобій на мечах, тільки ось у противника замість мечів величезні зуби, пазурі, крила та хвіст, а в додачу ще й можуть вогнем палити.

— Ох і сильна зараза, — староста був повністю поглинутий розповіддю, тому й дивувався, як мала дитина. — А ще щось розкажи, на всіх богів, дуже цікаво.

— На жаль, більше не можу.

– Із принципу? — надувся староста.

— Ні, не можу й все. У кожного є свої секрети.

Борко довго мовчав, наче переварював відповідь чаклуна. Побачив, що пиво в кухлі закінчилося, думав піти за добавкою, але Фалмін його випередив.

— Буду йти, старосто. Вдячний за допомогу.

— Не дякуй, а краще цю паскуду забий, щоб мої люди могли спокійно спати й платити податки.

— Тоді бувай, Борко. Можливо, ще колись здибаємося.

— Ха, обов'язково, Фалміне! Ходімо, проведу тебе до дверей, а далі уже сам підеш, бо в мене від цього пива ноги підкошуються.

Вершини Чорних гір стали видимі лише ближче до вечора, тому необхідно було прискорити рух. Навколо кружляла завірюха, накриваючи усе своїм білим покривалом.

Холодало, але, на щастя, Фалмін додумався взяти з собою теплий плащ із вовчим коміром. Він не любив холод. Не любив сніг і все, що було пов'язано з цим, але робота вимагала праці за будь-яких умов.

Кінь фиркнув, завертів головою. Фалмін знав, що таким чином тварина дає знати про втому, адже навіть коні втомлювалися від просування через заметені снігом пустирища. Попереду, прямо під крутим схилом могутньої гори, засіяв чорний прохід до печери.

— Тпррр! Тихо, братику, — сказав Фалмін до коня чорної масті. — Схоже, це те саме місце, про яке говорив староста.

Завірюха посилилася, проте Фалмін знав, що це не із примхи природи. Тут було дещо інше.

Не довго думаючи, він обережно зліз з коня, намацуючи ногами опору на снігу, глибина якого могла сягати декількох метрів. Вже внизу, по коліна в заметі, зняв зі спини коня невелику дерев'яну скриню та щось довге, завернуте в грубу тканину.

— Піди погуляй, брате, я скоро повернуся.

Кінь, почувши слова господаря, заводив вухами, не бажаючи покидати його на самоті. Фалмін повільно почав пробиратися до печери, важко пересуваючи ногами й намагаючись не впустити скриню в сніг.

Вже перед самісіньким входом, він спинився. Віддихався, поклав скриню на тверду землю. Ще був час, аби підготуватися, чаклун знав про це, а тому й не поспішав.

З печери віяло смородом гнилого м'яса, землею та сирістю. Фалмін намагався не звертати уваги й почав готуватися. Присів на холодну землю, зав'язав своє довге чорне волосся у хвоста, потім смикнув за мотузку, розшнурував тканину, дістав звідти меча із красивим руків'ям у чорних піхвах із зміїної шкіри. Заплющив очі й так сидів хвилин зо п'ять, тримаючи меча в правій руці й раз за разом щось промовляючи лише одними губами. Потім обережно поклав меча на тканину, намагаючись при цьому не зачіпати ним землю. Відкрив скриню, промовив щось дивною мовою. Всередині, викладені в чотири ряди, лежали оплетені мотузочками бомби. Чаклун дістав дві з них, почепив собі на пояс.

— Ну що, богів у поміч і силу в руки, — сказав Фалмін, вихопивши меча із піхов.

Сидів десь хвилин з десять. Очі мав заплющені, а губи постійно щось промовляли. Потім змовк, взяв меча, поправив невеликого срібного арбалета, що висів на спині. Затягнув ремінь, який пересікав його груди. Перевірив, чи всі стріли на місці, намацав на поясі дві бомбочки, закріплені в плетених мішечках. Поглянув назад, на засніжену рівнину й дерева, які самотньо хилилися від сильного вітру, а потім без зволікань покрокував вперед, прямо назустріч непроглядній темряві.

Полювання розпочалося.

Напруга. Саме це витало в повітрі, відбиваючись мурашками, що бігали по шиї чаклуна. Печера являла собою величезне лігвище із неосяжною по довжині площиною, тому тут могло мешкати що завгодно. Десь попереду монотонно лилася вода. Схоже, був другий ярус, або ж неподалік в самих горах текла річка. Щось ворухнулося праворуч. Зиркнувши, Фалмін побачив декілька оголених скелетів людей, по яких гуртом ганяли миші. Далі лежало тіло якогось великого створіння, схожого на мантикору, але дещо меншого. Підійшовши ближче, чаклун зрозумів, що то атигриф, родич грифона, на що вказували довгий клюв і великі крила, чий розмах міг сягати дев'ятьох метрів. «Отже, він ситий, — подумав Фалмін. — Це явно мені на руку».