Назар Мулик - Кров Дракона. Хто із нас жертва?

Корчмар, не перестаючи протирати келихи ганчіркою, підозріло глянув на діда. Здавалося, що Григір упевнений у своїх словах, але всі знали, що параноя таких людей не обходила.

– І ще скажу, Марцине, таку штуку, — дід допив пиво, відставив кухоль, при цьому забувши витерти із губ та вус пінку, — якщо ця курва й сидить в горах та людей палить, то тут мисливця на таку потвору тре' звати.

— Та й де того мисливця знайдеш, діду?

— Чув я, що бродить Благандією чаклун один, на чорному як ніч коні, із чорним як воронове пір'я волоссям, а на поясі в нього меч блищить, яким він усяку ту крилату мразоту нищить. Ось так.

— Та ну.

— Говорили дядьки добрі, що цей чаклун драконів десятками нищить, а грифонів тих і взагалі голими руками вбиває. Ось як.

— А не вигадуєш, діду?

— Хрен його знає, — дід стенув плечима. — Чув і все тут. А ще знаю, що якшо такому в очі подивитися, то навік прокляття візьмеш. Ось так.

Корчмар задумався, відставив келиха вбік.

— А що робити тре', шоб не зглазитися?

— Кажуть, щоб брати пелюстки троянди, обліпиху та коров'яче гівно, перемішати із спиртом і втирати його в…

Діда перервало гучне тупотіння. Хтось повільно підіймався сходами до корчми, а ще за мить почули іржання коня. Двері відчинилися і всередину, не поспішаючи, зайшов чоловік. Незнайомець одразу рушив до власника закладу. Дід і корчмар роззявили роти, а очі мали, наче два мідняки.

— Чорне, як воронне пір'я волосся, — промямлив дід.

— А на поясі меч блище, — додав запинаючись Марцин, у якого від страху затрусилися руки.

Чоловік, який підійшов до них, справді мав чорне волосся, на поясі висів довгий меч, а позаду, з-під плаща, визирало щось схоже на руків'я для арбалета. Дід посунувся, даючи дорогу незнайомцю.

Гультіпаки, що сиділи в кутку і знавалися, як самі відбиті кретики на всі околиці, зараз тихенько сьорбали пиво і пошепки вели милу розмову про погоду та останні новини.

— Для початку, пане, хотів би випити чогось, — голос чорноволосого був спокійним, від чого він ставав ще моторошнішим. — Довго добирався сюди, зараза.

Марцин мовчки поставив перед чоловіком кухоль темного пива, а сам повільно відсунувся подалі від стійки, при цьому намагаючись не дивитися відвідувачу в очі. Дід Григір тихенько сидів збоку, здавалося, навіть не дихав.

— Люди казали, що пан корчмар про дракона місцевого щось знати може, — сказав чорноволосий, відпивши трішки пива. — Казали, що грамоту від лорда має.

— М-маю, пане, — Марцин, здавалося, стиснув від страху зуби та сечового міхура, тому говорив тихо й трішки нерозбірливо. — Люди л-лорда, пане, залишили грамоту, я брати не хотів, але казали…

— Про дракона чули, дядьку?

— Чули, пане.

— Я слухаю.

Марцин глянув на дідка, який мовчки сидів біля чорноволосого, але, здавалося, він те й робив, що роздивлявся відвідувача.

— Я щось запитав, дядьку, — нагадав чоловік, зиркнувши мимоволі на Григіра, від чого той ледь не полетів зі стільця.

— Так, вибачте, пане. Кажуть, що дракон у горах сидить, ізжер землероба із сусіднього села.

— Коли те було?

— Два дні тому, пане.

— Село, із якого був той землероб, далеко звідси?

— П’ять миль на схід, пане.

— Хм, а про дракона мені більше нічого не скажеш?

— Я, пане, дуже не розпитував, але в старости можете запитати. Він наче із добровольцями вчора ходив до гір, лігво шукати.

— А на який біс йому той дракон? Наче він щось зміг би із ним зробити, — ці слова чорноволосий скоріше сказав до себе, аніж до корчмаря. — Гаразд, дядьку, тоді розпитаю в старости. Ось вам за пиво.

Чоловік кинув Марцину пару мідняків, а сам, не попрощавшись, рушив до виходу. Дід із корчмарем дивилися йому вслід, при цьому намагалися зайвий раз не дихати. Навіть коли двері зачинилися, між корчмарем і дідом ще декілька хвилин панувала мертва тиша. Почулося іржання коня і стримані вигуки. Снігопад, що йшов за вікном, посилився.

— Що то було, діду? — запитав досі наляканий корчмар.

— Дивна-то людина, кажу. Чорне його волосся, як воронне пір'я, а хто в очі подивиться, спаршивіє навік, — бурмотів дід, зачаровано дивившись на двері.

— А хто він, Григіре? Хто ця людина?

— То є він, Марцине. То є Благандійський Чаклун.

У домі старости пахло в'яленою рибою та сіном, яке було розкидане на підлозі. Пухкенька дружина готувала на кухні, а п'ятнадцятирічний син Януш бавився у вітальні із собакою.

Староста Борко, побачивши на своєму порозі чужинця, недовірливо поглядав на його меч, що виглядав з-за спини. За свої сорок вісім років староста бачив дуже багатьох приблуд, але саме цей чорноволосий чоловік викликав у нього дивне відчуття. Почувши, що чужинець хоче розпитати про дракона, Борко запросив гостя до будинку, при цьому попросив залишити меча у вітальні. Чорноволосий, трішки поміркувавши, погодився.