Андрей Белянин - Джек на Сході

Залишки пластилінової армії, банка з порцеляновими лицарями і полонені Лемох з Робертом знаходилися на кухні. Біси затягли усіх на кухонний стіл, що впритул підступав до газової плити, й урочисто розсілися навколо. Один з амбалів притяг молоток для відбивних, інший запалив сірник і включив газ. Порцелянові лицарі висували найрізноманітніші припущення, але істину знав лише Сем.

— Буде страта. Цікаво, з кого почнуть?

Жлоб Полин-Бур’янов став на сірникову коробку і, прокашлявшися, почав промову. Як завжди, володар був проникливий і переконливий.

— О мій великий народ! Мій бідний, але гордий, нещасний, та величний, гнаний і прекрасний народ! Ми перемогли! Нас втягли в брудну війну. Нас хотіли ввергнути в безодню рабства й безчестя. Проте нам вдалося згуртуватися й сказати своє тверде «ні!» всім підступам ворога. Нам було важко. Ми терпіли біль і негоду, ми гинули заради високої і світлої мети. Ми несли світові джерело світла, взаєморозуміння й солідарності. За що на нас спустили зграю цих скажених псів? За що загинули кращі сини нашого народу? (Навіть найбільш втомлені й побиті біси піднімали голови, слухаючи слова володаря.) Діти мої! Ми перемогли! Ми не могли не перемогти, тому що майбутнє за нами, й усі, хто не розуміють цього, гнитимуть на смітнику історії! (Біси запосміхалися — хоч якась розрада.) Але в наших рядах виявилися ті, кому з нами не по дорозі. Ці зрадники плазували перед нашим класовим ворогом! Хто ж вони? (Біси тихо забурчали.) Ми знаємо їх! Колишній суперагент був наділений нашою довірою і носив наші нагороди — він виявився лукавим лицеміром і підступним зрадником! Його племінник — яблуко від яблуні! Ми всі любили цього малюка, піклувалися про нього, намагалися пригостити, пригорнути, приголубити… І що ж? Він став таким же безчесним зрадником, як і його дядько! (Ревіння обурених бісів.) Яке покарання ми виберемо для них? Тільки смерть! (Тепер біси радісно завили.) Смерть зрадникам, дегенератам і злочинцям!

Полин-Бур’янов зійшов з коробки. Мова стомила володаря.

— Так, поки не забув. Сем зачекає, спочатку стратити його небожа. Ну, й щеня заразом. Мабуть…

Під барабанний дріб, грізний і урочистий, двоє амбалів вивели Роберта й Лемоха. Утім, «вивели» — не зовсім точне слово. Маленький фокстер’єр був так закутаний пластиліном, що його довелося нести, а бісеня стусанами гнали вперед. Третій амбал надяг червону маску і з загрозливим видом вигравав кухонним молотком.

— Ні! — запекло завив Сем, б’ючи кулаками по стінці прозорої в’язниці. — Що ви робите, вбивці!

— Ви не насмілитесь їх торкнутися! Це ж діти! — дружно заричали лицарі.

І хоча закрита банка глушила хвилю обурення, Полин-Бур’янов мимоволі зіщулився, уявивши, що було б, якби бранці вирвалися на волю. Та за мить він вже отямився і, звернувшись до юних героїв, з погордою запитав:

— Ваше останнє слово й останнє бажання?

— Ваша величносте, — тихо прогарчало щеня, — якщо мені призначено загинути, я вмру без стогонів і скарг, ні на мить не зганьбивши шляхетних ідеалів лицарства! — очі Роберта спалахнули зеленим вогнем. — У переможного ворога я нічого не прошу для себе! Але якщо у вас є хоч крапля співчуття, то помилуйте мого друга…

— Ні! — зарозуміло обірвав володар. — Прохання відхиляється. Тепер ти.

— Я? Я тільки… — зам’явся Лемох. — Я, напевно, не знаю, що сказати… Але якщо в мене є останнє бажання, то я хотів би… заспівати!

— Заспівати? — уточнив Полин-Бур’янов.

— Так! — зважився Лемох. — Одну маленьку пісню.

— Ну, заспівай… — знизав плечима володар. — Кат з тобою! Не можемо ж ми відмовити в такій безневинній дрібниці.

Лемох відкашлявся і виліз на сірникову коробку. Тонким, але приємним голоском він завів пречудову баладу Лоуренса: «Спис і чорного коня мені заповів батько…» Небіж суперагента відбивав ритм копитцем і щосили намагався вдовольнити вподобання публіки. Потомлені біси блаженно прикрили очі й заслухалися. Балада була довга й щира. Багато слухачів витирали сльози розчулення. Коли Лемох закінчив, залунали дружні оплески. Бісеня чемно розкланялося, шаркнуло ніжкою.

— Кат! Починай, — наказав Полин-Бур’янов.

— А може, він ще поспіває? — зненацька запитав кат.

У володаря відвисла щелепа.

— Нехай заспіває! Востаннє! У нього добре виходить! Нехай ще заспіває! — дружно загомоніли біси.

Цього разу володар вирішив не спокушати прихильність юрби.