Андрей Белянин - Джек на Сході

Ув’язнені в банці лицарі приводили до тями сера Самюеля. Коли суперагент нарешті відкрив очі, над ним зі співчуттям схилилася морда ризеншнауцера.

— Як почуваєтеся, сере Самюелю?

— Де я? — з тугою простогнав суперагент.

— Ви бранець, друже мій. Вас посаджено в ту ж в’язницю, що й усіх. Тепер ми товариші по нещастю…

— З вами-то все зрозуміло! — перебив Сем. — А як я сюди потрапив?

— Утрата пам’яті через ушкодження лівої півкулі, — діловито заявив сер Кросбі.

— Цього ще бракувало. Тут в’язниця чи будинок для божевільних? Що ж вони, так і будуть до нас усяких психів підселювати? — за звичкою забурчав сер Порт.

— Сором, друже мій! — докірливо зауважив ризеншнауцер.

— А я що… я нічого… просто тут і так затісно.

— Добродії, а ми не можемо його вилікувати? — захопився ідеєю сер Кросбі. — Я, здається, щось читав з парапсихології і нейрохірургії… Нумо, шановний, витягніть лапи вперед! Закрийте ліве око й доторкніться правим мізинцем до кінчика носа…

— Облиште мене! — втомлено огризнувся Сем.

— Справді, добродії, дайте нашому герою відпочити, — м’яко прогудів сер Нюф.

— Якому герою? — усе ще не розуміючи, поморщився суперагент.

— Спокій, добродії! — перервав здивований хор голосів сер Нюф. — Така скромність робить вам честь, сере Самюелю. Та, ймовірно, внаслідок нервового потрясіння ви дещо забули. Я нагадаю. Кілька хвилин тому ви героїчно боронили за нашого Роберта і вашого племінника. Битва була чудовою! Ми отримали колосальну насолоду, спостерігаючи вашу доблесть! Якби не амбали, їм би нізащо не вдалося взяти вас в полон!

— Я це зробив? — злякано скулився Сем. — Я бився зі своїми?

— Ще й як! — одноголосно підтвердили інші лицарі.

— Ви вмієте битися, сер! — радісно дзявкнув сер Гай. — Моє шанування!

— Матінко… — видихнув суперагент.

— Ми пишаємося вами, — заявив сер Кросбі. — Моє шанування!

— Ой, ненько…

— Ви джентльмен! І поводилися як справжній лицар! Один проти всіх захищали слабкого! — натхненно підтримав сер Готвард.

Інші лицарі також поштиво й дружелюбно ляскали бідного Сема по плечах і висловлювали свою повагу. Суперагент зацьковано озирнувся і тихо заплакав. Сльози текли й текли. Він ридав дедалі голосніше. Його плечі тряслися, і добрий сер Нюф пригорнув Сема до своїх величезних грудей.

— Поплачте, хлопчику мій… — м’яко заспокоював ньюфаундленд. — Поплачте… Яка душа! Яка дивовижна душа, добродії…

Роберт і Лемох ще раз і ще раз відтягали лінійку. На третьому бісові, котрий загуркотів удалечінь, Полин-Бур’янов замислився.

— Лізьте удвох! І обережніше там.

Наступні піхотинці виявилися завбачливішими від попередніх, — хлопок лінійки пролунав вхолосту. Тепер кожен з друзів мав перед собою серйозного дорослого суперника. «Ррр-хо-хо!» — за відпрацьованою схемою Роберт вчепився у вухо найближчого біса. Свій меч він відкинув, вважаючи, що зуби надійніші. Другий біс кинувся на допомогу товаришеві і, впіймавши задні лапи Роберта, спробував відтягти його вбік. Якщо ви пам’ятаєте історію з Лукасом, то розумієте, що це було дуже нелегкою справою. Бідний Лемох підстрибував, як зайчик, лупив бісів кулачками і крізь сльози вмовляв піхотинців відпустити Роберта.

— Пішов геть, боягуз! — гиркнув на нього один з нападників.

— Я не боягуз! — спалахнув від сорому Лемох. — Я — пацифіст!

— Паци… хто? — зареготав біс.

— Фіст! — вперше в житті Лемох заричав. — Відпустіть мого друга або я за себе не відповідаю!

— Заткнися, фітюлько!

— Ах, так! — небіж суперагента підхопив кинутий Грейсвандир і щосили тріснув найближчого біса по коліну.

Біс репетував дурним голосом і звалився вниз. Роберт нарешті виплюнув зжоване вухо другого супротивника, і той з ганьбою втік. Сп’янілі від перемоги двоє друзів прогорланили бойовий клич і, на величезний подив бісів, самі кинулися на ворога! Роберт був схожий на білу блискавку, він біснувався, вертівся, як дриль, кусав праворуч і ліворуч. Лемох махав в усі сторони недогризком синього олівця і без утоми волав різні бойові заклики всіх часів і народів: «Англія і Ланкастер!», «К зброє рицеже!», «Саринь на кичку!», «Но пасаран!», «Банзай!» і розгонисте російське «Ура-а!»

Авжеж, якби біси не були так виснажені, двох юних зайдиголів скрутили б за мить. Проте армія Полин-Бур’янова перебувала у надзвичайно подавленому стані, тому Роберт і Лемох навіть повоювали хвилини зо три, поки їх нарешті не пов’язали.