Андрей Белянин - Джек на Сході

— Гей, ви! Спускайтеся негайно!

Друзі мовчали.

— Униз, негідники, і цілуйте мені ноги, щоб я вас пробачив!

Очі Роберта спалахнули зеленим вогнем, шерсть на зашийку піднялася, а з вуст зірвалося грізне:

— Р-р-р-хо-хо!

Раптом щеня зустрілося поглядом із сером Готвардом. Наставник щось кричав. Слів не було чути, але погляд був красномовний. Роберт зрозумів. Зусиллям волі він згасив злість, що клекотала в ньому, і, вклонившись ворогові, якомога чемніше запитав:

— Можливо, вельмишановний володар пластилінових бісів надасть мені честь чесним двобоєм? Чи, можливо, я зможу звільнити вас від якої-небудь обітниці? Моя честь і зуби до ваших послуг!

— Ах ти, воша собача! — заревів Полин-Бур’янов. — Мерщій сюди, я сказав! І цього товстого кретина із собою прихопи!

— Ви не смієте ображати Роберта… — тонко проверещав Лемох.

— Що? Я не смію? Сем! — гнівно прогарчав володар. — Це і є твоє виховання?!

Суперагент замислено знизав плечима, за нього відповів Лемох:

— Дядько тут ні до чого! Це я сам! Сам! Геть тиранію!

Володар сторопів. А коли натхненний своєю сміливістю Лемох проспівав два перших куплети «Марсельєзи», щелепа відвисла навіть у Сема.

— Оце так! Значить, ви отакої! Еге-еж… — ображено промовив Володар. — Революцію вирішили влаштувати?! Так…

— А що таке революція? — пошепки поцікавився Роберт.

— Я точно не знаю, але грають усі! — обнадійливо відповіло бісеня.

У цей час Полин-Бур’янов кивком голови вказав на двох друзів, і четверо піхотинців рушили в атаку. Володар мстиво посміхнувся. Суперагент Самюель вийшов вперед і загородив дорогу нападникам.

— Що ти робиш, Семе? — здивовано запитав володар.

— Що я роблю… — тужливо пробурмотів Сем, ударом кулака нокаутуючи найближчого біса.

— Зрада! — заволав Жлоб. Полин-Бур’янов. — Схопити зрадника!

— Зрада! — завили два генерали, а піхотинці, кинулися виконувати наказ Володаря.

Суперагент бився як той біс!

— Яке життя! Яка кар’єра! — зі сльозами в голосі примовляв Сем, наносячи «уракен» у ніс чергового супротивника. — Яка служба, нагороди, регалії! І все… все коту під хвіст! — суперагент уже майже ридав від образи. — Заради чого?! Заради чого, я вас запитую?! Ну що мені до цієї свари? Лемох — інтелігент паршивий! У монастир треба йти з такими принципами! І Роберт теж гарний — лізе, куди не просять! Псих контужений! — Сем зірвався на істеричний лемент, не забуваючи відважувати на всі сторони добрячі удари у-шу, карате й англійського боксу. — А я тут до чого? За що мені все це? Мамо… Мамо!!! Мамцю-ю-ю!!!

Коли зв’язаного й побитого суперагента запхали нарешті в банку, де вже нудилося вісім бранців, біси зітхнули з полегшенням. Протягом всієї цієї сутички Роберт рвався в бій, і Лемох ледь стримував свого гарячого друга. Зрештою маленький фокстер’єр визнав, що бісеня праве: вони мають яким завгодно способом вирватися і знайти загін сера Гауфа. Тільки він міг врятувати бранців. На щастя, в їхню випадкову цитадель можна було потрапити лише з одного боку, тому вони сподівалися протриматися. Роберт стояв на чатах, а Лемох гарячково шукав щось придатне для оборони. Вдалося знайти маленьку пластмасову лінійку і недогризок синього олівця. Але й це краще, ніж нічого. Три книги, на які вони забралися, стояли майже вертикально під великим кутом, що дозволило друзям заштовхати лінійку поміж сторінок.

— Важіль. Закон Архімеда, — Використовуємо поворотну енергію пружини! — спробував дохідливо пояснити Лемох. — Відтягаємо і… раз!

— А це шляхетно? — про всяк випадок перепитав Роберт.

— Авжеж! — завірило бісеня. — Ми ж попереджатимемо і запитуватимемо про стан здоров’я.

Роберт озброївся недогризком олівця і, подумавши, засумнівався — чи є ця зброя лицарською? Лемох стражденно зітхнув, і, знаючи педантичність майбутнього лицаря, запропонував назвати недогризок «мечем».

— Думаєш, це допоможе?

— Ну, мечем він від цього не стане, хоча й гірше не буде. А в літописи й балади ти ввійдеш як лицар із синім мечем!

— Здорово! — захоплено відгукнувся Роберт. — Я назву його «Грейсвандир», і нехай він служить мені, як служив лорду Корвину!

Саме тієї миті показалася голова першого нападника. Друзі кинулися до лінійки і щосили натягли її. Полин-Бур’янов квапливо прикрикнув:

— Не гайтеся там! Хапайте їх за карк і вниз!

У відповідь пролунав звук, наче хтось чавкав, і щось велике майнуло в повітрі. «Що б це могло бути?» — замислився володар і послав нагору ще одного піхотинця.