Анджей Сапковский - Відьмак. Кров ельфів

— За твоє, Йеннефер, — відсалютував він. — За здоров’я, про яке від сьогодні молитимуся, скільки буде в мене нагод. Я твій боржник, чарівна пані, сплачу той борг у своїх піснях. Знищу в них міф, що чародії начебто бездушні до чужої кривди, що начебто не квапляться допомагати стороннім, бідним, нещасним смертним.

— Що ж, — усміхнулася вона, легенько мружачи фіалкові очі. — Міф має свій фундамент, з’явився він не без причини. Але ти не сторонній, Любистку. Я ж тебе знаю і люблю.

— Правда? — Поет також усміхнувся. — Досі ти добре це приховувала. Навіть траплялася точка зору, що ти не терпиш мене, цитую, наче морову заразу.

— Колись так було. — Чародійка раптом споважніла. — Потім я змінила погляди. Потім я була тобі вдячною.

— За що, коли можна спитати?

— Та годі про це, — сказала вона, бавлячись порожнім кубком. — Повернімося до питань важливіших. До тих, які ставили тобі у хліві, виламуючи руки із суглобів. Як воно було насправді, Любистку? Ти дійсно не бачив Ґеральта від часу втечі від Яруги? Ти насправді не знав про те, що після закінчення війни він повернувся на Південь? Що був важко поранений, так важко, що навіть розійшовся поголос про його смерть? Ні про що таке ти не знав?

— Ні. Не знав. Довгий час я розважався у Понт Ваніс, при дворі Естерада Тиссена. А потім у Нєдаміра в Генґфорсі…

— Ти не знав. — Чародійка кивнула, розстебнула каптанчик. На шиї її, на чорній оксамитці, блиснула всипана діамантами зірка з обсидіану. — Ти не знав про те, що після того, як Ґеральт одужав від ран, він поїхав у Заріччя? Не здогадувався, кого він там шукав?

— Про те я здогадувався. Але не знаю — чи знайшов.

— Не знаєш, — повторила вона. — Ти, який звичайно знаєш про все й про все співаєш. Навіть про справи такі інтимні, як чиїсь почуття. Під Блеоберісом я послухала твої балади, Любистку. Кілька красивих куплетів ти присвятив моїй особі.

— Поезія, — буркнув він, дивлячись на кухарку, — має свої закони. Ніхто не має почуватися скривдженим…

— «Волосся наче крукові крила, ніби нічні грози… — процитувала Йеннефер із надмірним почуттям, — …а в очах блискавиці сплять, відтінку фіолету…» Чи так воно було?

— Такою я тебе запам’ятав, — легенько посміхнувся поет. — І хто захоче заявити, що це брехливий опис, нехай перший кине в мене каменем.

— Не знаю тільки, — чародійка стиснула губи, — хто уповноважив тебе описувати мої внутрішні органи. Як там було? «Серце її наче коштовність, що шию її прикрашає, тверде, неначе діамант, як діамант бездушне, за обсидіан гостріше, калічить воно…» Сам це придумав? А може…

Її губи здригнулися, скривилися.

— …а може, ти наслухався чиїхось зізнань та скарг?

— Гм-м… — Любисток відкашлявся, намагаючись відійти від небезпечної теми. — Скажи мені, Йеннефер, коли ти останній раз бачилася з Ґеральтом?

— Давно.

— Після війни?

— Після війни… — Голос Йеннефер трохи змінився. — Ні, після війни я його не бачила. Довгий час я… не бачила нікого. Ну, але до справ, поете. Я трохи здивована тим фактом, що ти нічого не знаєш і нічого не чув, але, незважаючи на це, дехто саме тебе підвішує до балки, намагаючись здобути інформацію. Тебе це не непокоїть?

— Непокоїть.

— Послухай мене, — сказала вона гостро, стукнувши кубком об стіл. — Послухай уважно. Викресли ту баладу зі свого репертуару. Не співай її.

— Ти говориш про…

— Ти чудово знаєш, про що я говорю. Співай про війну з Нільфгардом. Співай про Ґеральта й про мене, нам ти цим ані зашкодиш, ані допоможеш, нічого не виправиш і не погіршиш. Але про Левеня з Цінтри не співай.

Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.

— Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, — сказала вона тихо. — З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?

Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.

— Вітання від Дійкстри, Любистку.

Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя — кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.

— При нагоді, — прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, — Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.