Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Я отримав твого листа, — Кодрінгер і кіт зміряли відьмака жовто-зеленими поглядами. — Відвідав мене також і такий собі Любисток. Проїздив він через Доріан кілька тижнів тому. Розповів мені дещо про твої тарапати. Але сказав дуже мало. Замало.

— Правда? Ти мене здивував. Це був перший відомий мені випадок, коли Любисток не сказав забагато.

— Любисток, — Кодрінгер не посміхнувся, — сказав небагато, бо він небагато знає. А сказав менше, ніж знав, бо ти про деякі справи заборонив йому говорити. Звідки в тебе та відсутність довіри? Причому до колеги по професії?

Ґеральт трохи обурився. Кодрінгер удав би, що не зауважив того, але не міг, бо зауважив кіт. Широко розкривши очі, вишкірив білі іколка й майже безголосно засичав.

— Не дражни мого кота, — сказав адвокат, заспокоюючи тваринку пещенням. — Тебе обурило звернення «колега»? Але ж це правда. Я також відьмак. Я також звільняю людей від потвор і від потворних клопотів. І також роблю те за гроші.

— Є певна різниця, — пробурмотів Ґеральт, усе ще під неприязним поглядом кота.

— Є, — погодився Кодрінгер. — Ти відьмак анахронічний, а я відьмак новочасний, який іде в ногу із духом часу. Тому ти скоро будеш без роботи, а я процвітатиму. Стриг, виверн, ендріаг і вовкулаків скоро зовсім не буде на світі. А сучі сини будуть завжди.

— Але ж ти звільняєш від клопотів саме сучих синів, Кодрінгере. Бідняки, які мають клопоти, заплатити тобі не зуміють.

— На твої послуги бідняків також не стачить. Бідняків на таке завжди не стачує, саме тому вони й бідняки.

— Надзвичайно логічно. А нове настільки, що аж дихання спирає.

— Є тут істина, от і спирає. А власне істиною є те, що база й фундамент наших професій — це сучі сини. Тільки й того, що твої — уже майже релікти, а мої — реальні й зростають у силі.

— Добре, добре, перейдімо до справ.

— Саме час, — кивнув Кодрінгер, гладячи кота, який напружився і голосно замуркотів, втикаючи йому пазурі в коліно. — І станемо вирішувати ті справи відповідно до ієрархії їхньої важливості. Перша справа: мій гонорар, колего відьмаче, складає двісті п’ятдесят новіградських крон. Ти маєш таку суму? Чи, може, й тебе зарахувати до бідняків, які мають клопоти?

— Спершу переконаємося, чи напрацював ти на таку ставку.

— Переконання, — холодно сказав адвокат, — обмеж виключно власною особою, до того ж — поспіши. А коли вже переконаєш її, поклади гроші на стіл. Тоді ми перейдемо до інших, менш важливих речей.

Ґеральт відв’язав від поясу мішечок і з брязкотом кинув його на стіл. Кіт різким стрибком зіскочив з колін Кодрінгера й утік. Адвокат сховав капшук до шухляди, не перевіряючи вмісту.

— Ти налякав мого кота, — сказав він із неудаваним докором.

— Вибачаюся. Я думав, що брязкіт грошви — останнє, що може налякати твого кота. Говори, про що ти довідався.

— Той Ріенс, — почав Кодрінгер, — який так тебе цікавить, особа досить таємнича. Мені вдалося лише встановити, що він два роки навчався у школі чародіїв у Бан Арді. Витурили його звідти, впіймавши на мілких крадіжках. Під школою, як завжди, чекали вербувальники з кедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Кедвену, встановити мені не вдалося. Але піна зі школи чародіїв зазвичай учиться на вбивць. Підходить?

— Як влитий. Кажи далі.

— Наступна інформація походить із Цінтри. Пан Ріенс сидів там у ямі. За правління королеви Каланте.

— За що сидів?

— Уяви собі — за борги. У буцегарні був недовго, хтось його викупив, сплативши його борги разом із відсотками. Трансакція відбулася за посередництвом банку, зі збереженням анонімності доброчинця. Я намагався вистежити, від кого надійшли гроші, але здався після чотирьох чергових банків. Той, хто викупив Ріенса, був професіоналом. І йому дуже важила анонімність.

Кодрінгер замовчав, закашляв важко, прикладаючи хустку до губ.

— І раптом, одразу після закінчення війни, пан Ріенс з’явився у Соддені, в Анґрені, в Брюґґе, — продовжив за мить, витираючи губи й дивлячись на хустку. — Змінений так, що й не впізнати, принаймні якщо йдеться про поведінку й кількість готівки, якою він розпоряджався і яку витрачав направо-наліво. Бо якщо йдеться про ім’я, то наглючий сучий син не напружувався: надалі вживав ім’я Ріенса. І як Ріенс почав здійснювати інтенсивні пошуки певної особи — чи, скоріше, особочки. Відвідав друїдів з анґренського Кругу, тих, які опікувалися сиротами війни. Тіло одного з друїдів знайшли через якийсь час у лісі неподалік, знівеченого, зі слідами тортур. Потім Ріенс з’явився у Заріччі…