Матвієнко Костянтин: Відлуння у брамі

Ден із Гусиком підтюпцем бігли поряд із кремезними близнюками, які міцно тримали переляканих злодюжок за руки. Гусик від жаху почав скавчати тонким голосом, але отримав добрячого стусана межи плечі й замовк. Зрідка чулися лише його придушені схлипи.

Вони перетнули проїжджу частину набережної з нечисленними у цей час автівками, спустилися до берега. Ден сподівався криком привернути увагу перехожих, але і тут було порожньо, темно та страшно.

— Дядечки, не вбивайте нас, будь-ласочка! — знову заканючив нажаханий Гусик.

— Помовч, — спокійно сказав старший чоловік, вдивляючись кудись у напрямку протилежного берега.

Він щось сказав у слухавку, і за мить до них почала стрімко наближатися цятка яскравого світла, почувся гуркіт двигуна. Вже за пару хвилин біля кам’яних сходів набережної м’яко захитався на хвилях темно-синій з білою смугою моторний човен.

— Ой, не топіть нас! — знову заволав Гусик.

Стусан цього разу не подіяв — хлопець бився у нервових корчах. Тоді його конвоїр дістав з кишені сліпучо-білу у світлі ліхтаря носову хустинку і вправним рухом запхав її Гусикові до рота. Той вмить замовк, лише з широко розплющених очей котилися великі сльозини.

— Будеш репетувати — і тобі таке саме зробимо, — зиркнув старший на Дена, але той лише мовчки смикнув тонкою шиєю.

З човна скинули трап, і злодюжок попідруки підняли на облавок. У цілковитій мовчанці їх силоміць всадовили на підлогу і моторка, заклавши стрімкий віраж, помчала кудись повз міські вогні.

Шлях виявився коротким. Не минуло й півгодини, як вони пришвартувалися біля правого борту доволі великого корабля. Спостережливий Ден відзначив, що це двопалубне судно, метрів із 30 áзавдовжки. Їх так само мовчки примусили вилізти по блискучому металевому трапу-драбині на борт. «Спас» — прочитав Ден на рятувальному крузі, почепленому на палубній огорожі. Отже, так зветься судно. А коли вже підняли на борт — значить, убивати їх не збираються, принаймні одразу, — майнула радісна думка. А наступною була про їдло, хавчик. Десь на кораблі готували м’ясо, і від запаху смаженини запаморочилося в голові. Ден згадав, що у них із Гусиком з ранку ріски в роті не було.

Але частувати злодюжок не поспішали. Їх відвели до якогось темного, без жодного ілюмінатора приміщення, і там замкнули.

— Ой, що ж із нами буде? — занив Гусик, щойно йому вдалося звільнити рот від кляпа.

— Замовкни, сцикун, — зло процідив Ден, аби приховати переляк. — Коли вже нас не викинули посеред річки з торбою каміння на шиї, то, мабуть, будуть допитувати про той портфель. Давай домовимося, що брехатимемо.

— А може ліпше правду? — несміливо запропонував Гусик.

— Що?! — знову визвірився Ден. — Про те, що Макака показав нам на вулиці якогось товстуна із тим портфелем і наказав будь-що поцупити і принести йому? От за це нас точно вб’ють. Якщо не вони — тоді Макака. Та й лохуваті ці дядьки. Якби серйозно збиралися докопуватися, то розсадили б нарізно — менти так завжди роблять. А цим будемо щось брехати.

— І хто ж такий той Макак чи Макака? — пролунав знайомий обом хлопцям голос. — І що ж то був за товстун?

Двері — не ті, крізь які їх завели до темної комірчини, а у протилежній стіні — раптом відчинилися і приміщення заповнилося яскравим світлом із сусідньої, розкішно вбраної кімнати. Виявилося — хлопців зачинили у темному передпокої кают-компанії.

— Ой! — лише й спромігся вимовити Гусик і присів, зіщулившись, у кутку в очікуванні стусанів.

Ден побачив перед собою того самого сивого чоловіка з козацькими вусами. За ним стояли близнюки, а віддалік ще один чолов’яга — середнього віку стрункий шатен, у чорних штанях та сорочці, вишитій білим по білому.

Досвідчений Ден, якого вуличне життя навчило шкурою відчувати небезпеку, швидко збагнув: нічогісінько їм тут не загрожує. Тієї ж миті він згадав, що зранку ріски у роті не мав — великий стіл кают-компанії був накритий до вечері. Хлопці вперше у житті бачили таку кулінарну розкіш.

Відірвавши погляд від столу, Ден помітив, що біля круглого ілюмінатора на окремому низькому столику стоїть — відкритий та порожній — той самий клятий шкіряний портфель, через який вони сюди потрапили.

— Розклáд, хлоп’ята, такий, — сказав старший. — Зараз добре вмиваєтеся під наглядом Мстислава й Мечислава, — він очима вказав на близнюків, — а потім будемо вечеряти, і ви нам усе старанно та щиросердно розповісте.