Матвієнко Костянтин: Відлуння у брамі

— Йосипе, Ви ідіот! Як можна було довірити таку цінну річ сейфу? Звісно ж, ваша охорона нічого не знає!? Сподіваюся, Ви до міліції бодай не зверталися?

— Ні-ні!!! Яка може бути міліція — я ж розумію, — знітився Йосип. — А от щодо охорони… У мене працював водієм один молодий чоловік. Із дуже хорошими рекомендаціями, вправний, вихований, але сьогодні вранці він не вийшов на роботу, а його телефон постійно поза зоною досяжності.

— Зрозуміло. Якщо це він вкрав портфель, то може, і не здогадується про справжню цінність його вмісту, — припустила Людмила, — Але навіщо потрібно було класти контейнер у той портфель?

— Ну, саме у портфелі я збирався перевезти контейнер до Москви. Щоб у прикордонників та митників склалося враження, ніби я — заможний комерсант, якому навіть дипломатичний паспорт виправили. Подорожую практично без багажу, а у старому портфелі — ділові папери та фляжка улюбленого віскі. Контейнер дуже схожий саме на фляжку.

— Його так навмисне зроблено. До обставин зникнення портфеля та Вашого водія ми ще повернемося. Добре, що я встиг створити хоча б перший зразок робота. Ну що ж, Олеже, — звернувся Транихиїл до незворушного парубка, — схоже, що твоїм першим завданням буде пошук контейнера з біоінформаційним препаратом.

Олег байдуже спостерігав за руданем, який, періодично заглядаючи в пожовклий папірець із дивними — горизонтально витягнутими — літерами, блискавично тицяв пальцями по клавіатурі комп’ютера, набираючи якийсь текст. Тим часом добряче спітнілий Йосип, заламуючи руки та хекаючи від страху, продовжував ходити колами по лабораторії. Утім, він так само ретельно оминав Олега, боязко позираючи на нього здалеку. Зрештою Транихиїлові набридла метушлива паніка спільника, і він гримнув, аби той сів і не заважав зосередитися.

— Ви що, не бачите: мені треба передрукувати складне закляття давньою мовою, а тоді повісити його он на того лобуряку? — Транихиїл кивнув головою у бік непорушного Олега, ніби парубок був предметом інтер’єру.

— Це ж як? Ви хочете сказати, що за допомогою комп’ютера можна здійснювати закляття?

— Саме так. Але лише тоді, коли в організмі піддослідного вже міститься біоінформаційний препарат, контейнер із яким Ви так бездарно втратили. — Транихиїл востаннє звірився з текстом, на мить завмер, а потім впевнено тицьнув клавішу «Enter», закінчуючи у такий спосіб процедуру. — Має минути хвилин зо п’ять, поки закляття інсталюється у нашому дорогому хлопчикові. До речі, цей парубок тепер дійсно дуже і дуже дорогий. Я б сказав, просто безцінний. Зараз Олежка коштує вдесятеро більше, ніж хімічно чисте золото такої ваги, як він сам. Це перший у світі зразок… — у словах Транихиїла відчувалася гордовита самовдоволеність результатом свого експерименту, але він ураз спохмурнів. — І от тепер, через Вашу злочинну необачність, Йосипе, я мушу ризикувати цією коштовністю. Бо, крім Олега, ніхто краще й швидше не відшукає біоінформаційної речовини. А без неї серійне виробництво таких от безвідмовних біороботів неможливе. Якщо із цим гомункулом щось трапиться, шеф Вас у живих, напевне, не залишить. У дуже, дуже витончений спосіб він позбавить Вас Вашого нікчемного життя — і правильно зробить!

— Ну навіщо Ви кажете такі жахливі речі, Транихиїле? Порадьте краще, як цю коштовність убезпечити? — тремтячими губами проплямкав Йосип.

— Пошлеш за ним назирці своїх людей, — пролунав низький голос Людмили. — Це ж не зашкодить пошукам, Транихиїле?

— Не знаю, Людо, не знаю, але іншого виходу нема, — насупився той, знову зневажливо зиркнувши на Йосипа. — За будь-яких обставин ми мусимо повернути контейнер — адже хто знає, що мали на меті його викрадачі. Багато шансів, що Йосипів водій викрав портфель не знаючи, що у ньому — інакше чому тоді не взяв грошей та коштовностей із сейфа? Але питання: яким чином звичайний водій потрапив до офісу, що був під охороною та відчинив сейф, не лишивши слідів зламу… Ой, Людмило, боюся, що проти нас грають якісь потужні вороги, — Транихиїл говорив так, немов Йосипа й не було у лабораторії. — А що, як вони самі спробують створити біоробота?!

— Мені про це навіть думати страшно, — наважився подати голос товстун. — Та чи можливо, щоб мій колишній водій полював лише на портфель?

— На портфель?! — Людмила впритул поглянула на нього. — А що іще було у ньому, крім контейнера?

— Нічогісінько, слово честі, нічого!!!

— Де Ви його узяли? — не вгавала жінка.