Матвієнко Костянтин: Відлуння у брамі

А вже наступного дня йому подзвонила винуватиця вчорашніх подій — Марина. Трохи поміркувавши, Олег вирішив удати, нібито не помітив примітивного прийому, за допомогою якого його передали, немов естафетну паличку. Марина — співвласниця мережі косметичних салонів та ресторану — також виявилася щедрою. Завдяки їй Олег відремонтував мамину квартиру, влаштувався на заочне навчання до Переяславського інституту, а сестру віддав до найкращої у Кременчуці школи і… з легким серцем перейшов до наступної коханки. Врешті, почав зустрічатися з кількома жінками одночасно — молодих сил наразі вистачало. Попит на його послуги зростав не лише через показну зовнішність та чоловічу міць. Олег, як на його вік, був добре ерудованим та вихованим. Жіночкам було приємно хизуватися таким ескортом.

Матері ж несподівані статки він пояснив новою роботою. Мовляв, працює у фірмі, що займається багаторівневим маркетинговим розповсюдженням якогось препарату «Трамалайф». Назву Олег вигадав сам. Мама, проста і добра людина, повірила синові. Лише часто просила бути обережним, «бо ж у наш продажний час нікому вірити не можна».

Своїх жінок юний ескортер подумки називав «клієнтками». Мрія про кар’єру вченого, хоча остаточно не полишила його, але перетворилася на щось віддалене та недоречне у повсякденній, але таки небуденній роботі. За рік Олег опинився в обіймах товстої Моті з Одеси, а ще за кілька місяців — почав надавати послуги «еротичного масажу» і Людмилі з Дніпра.

Ця остання надіслала йому комерційну пропозицію через одну з соціальних мереж — мовляв, рекомендувала його якась їхня спільна знайома. Як не намагався Олег збагнути, хто б міг заочно запропонувати його послуги, але так і не спромігся зрозуміти. Він трохи вагався щодо цього контракту, адже його бізнес вимагає обачності, але запропонована сума спонукала до ризику.

Людмила одразу повелася з ним доволі незвично. За першої ж зустрічі у ресторані «Поплавок» на дебаркадері [4] Дебаркадер — плавуча споруда, яку ставлять коло берега для причалювання та відправлення річкових суден і обслуговування пасажирів; пристань. уважно оглянула лінії його долонь. Потім повела гуляти на Монастирський острів, розпитувала про родину, уподобання, інтереси, і ще багато про що зайве, як на його погляд. Втім, він звик до пустопорожньої цікавості клієнток, тому не зважав. Врешті-решт вони опинилися у невеликій, але розкішно вмебльованій квартирі в одному з численних «сталінських» будинків на проспекті Карла Маркса. Був пізній вечір, обоє були втомлені, але нова знайома таки заходилася «тестувати його спроможність» — так Людмила назвала їхнє перше злягання. Жінка лишилася задоволеною.

Вона встановила чіткий розклад «масажних процедур»: двічі на тиждень, кожної суботи та середи. Платила щедро і була аж занадто вигадливою та вибагливою у ліжку. Олег повертався від неї втомленим та якимось спустошеним.

Саме до Людмили він зараз і поспішав. Місто, як завжди, зустріло задушливим повітрям, автомобільними заторами та неодмінним гамором. Вправно маневруючи «Хондою» і не зважаючи на сердиті сигнали водіїв менш престижних машин, він просувався до середмістя.

Ось уже і ресторан «Порто Яффо», де зазвичай у затишній залі на другому поверсі легким сніданком починаються його «ділові» зустрічі з Людмилою. Трохи пізніше сюди на обід наб’ється чимало відвідувачів із тих, кого називають «офісним планктоном» чи «білими комірцями» — середньої ланки менеджери банків, компаній та установ. На їхнє переконання, за статусом вони вже не можуть харчуватися у простіших закладах. Наразі ж у ресторані було порожньо — лише Людмила чекала за столиком у кутку. Після кількох малозначущих фраз жінка, раптом усміхнувшись, сказала, що сьогодні їхня стандартна програма зазнає незначних змін. Для різноманітності. Олегові здалося, що її посмішка трохи силувана, але наступної миті вже зосередився на мідіях, збризнутих лимонним соком.

Після ресторану вони, чомусь пішки, попрямували до однієї з новозбудованих житлових башт на Дзержинського. Людмила повсякчас озиралася, а коли взяла його під руку — парубок відчув, що всі її сімдесят п’ять кілограмів злегка тремтять. Мовчки кивнувши кремезному консьєржеві, жінка провела Олега до великого холу.

Стрімко піднявшись ліфтом на останній поверх, вони опинилися перед монументальними металевими дверима, єдиними тут. Людмила встромила у щілину електронного пристрою картку, потім відімкнула ключем механічний замок. Приміщення, до якого увійшла пара, найбільше нагадувало медичну чи біохімічну лабораторію: попід високими стінами стояли скляні шафи з колбами і пробірками, на столах світилися монітори комп’ютерів та інше електронне обладнання. Прикриті жалюзі створювали півтемряву.