Матвієнко Костянтин: Відлуння у брамі

Олегові мимоволі спадає на пам’ять один випадок. Якось в Одесі його разом із однією з перших клієнток — Мотрею — заскочив у ліжку її невдалий залицяльник, хитруватий п’яничка непевного віку на ім’я Сьома. Він мав інтерес не так до пишних форм тієї підтоптаної удови-німфоманки, як до кількох її крамниць у місті та яток на ринку «Сьомий кілометр».

Хекаючи смородом перегару, Сьома бігав спальнею, не ризикуючи наближатися до сильного, але вкрай зніяковілого за таких обставин Олега, і репетував: «Геть! Геть забирайся, жиголо приблудний, альфонс полтавський!». А той «жиголо» похапцем натягував джинси і гарячково думав, як би ото проскочити повз верескливого Сьому. Та раптом коротконога Мотря велично підвелася зі свого монументального ліжка, поцілувала Олега у міцне плече і, мовби й не було тут отого крикуна, заявила: за зіпсований післяоргазмовий розслабон її любий хлопчик матиме до звичного гонорару ще й бонус-подаруночок. Сьома замовк на півслові, хапаючи чорним ротом повітря. Так Олег дізнався, як зветься його нова професія, та одержав сережку із діамантом. Напевне, справжнім.

Два роки тому його батько — солідний обережний підприємець, який мав частку у бензиновому бізнесі, — дощової ночі на швидкості врізався у бетонну будку автобусної зупинки на трасі Полтава — Кременчук. Олег добре знав, що тато ніколи не їздив так необачно…

Батькові ділові партнери сказали всі належні слова на бучному похороні. А потому повідомили матері, нібито покійний заборгував їм гроші, значно більші за його частку у спільному бізнесі. Проте вони, звісно ж, «дарують» спадкоємцям ті борги. Після похорону ніхто з колишніх татових «бізнес-друзів» більше не спілкувався з осиротілою родиною. Згодом їм переказували, що батькову частку в підприємстві прибрав до рук якийсь чиновний бандит.

Олег із мамою та маленькою хворобливою сестрою опинилися на межі злиднів. Мама пішла працювати куховаркою до їдальні Колісного заводу. Сестру відправили до бабусі, яка мала будиночок у приватному секторі. Олег також мусив шукати заробітку. З дитинства він добре плавав, був міцним та струнким — словом, показним. Тож легко отримав кепсько оплачувану, але нескладну роботу рятувальника на засміченому міському пляжі. А ось із мрією про вступ до Київського університету довелося розпрощатися. Хлопець прагнув стати вченим-біологом, багато разів перемагав на шкільних олімпіадах з біології, хімії та інформатики. Вчителі казали батькам, що в Олега дивовижно розвинені наукова інтуїція та схильність до парадоксального мислення.

Спекотної липневої суботи відпочивальники повиходили на пляж із самого ранку — поспішали зайняти місця у затінку, аби не смажитися цілий день на осонні. Коли надійшло трійко дівчат, вільний затінок лишався тільки біля дощаного вагончика, що правив за приміщення рятувальної станції. Дві були фарбованими білявками, довгоногими, в яскравих купальниках і з таким самим макіяжем. Вони палили цигарки та матюкалися. Говорили голосно, аби Олегові, який сидів поряд на ганку, було зрозуміло, що дівулі — «круті», дорослі, незалежні і досвідчені. Третя — невисока на зріст, доладна, русява і мовчазна — правила товаришкам за предмет жартів та кпинів. Олег так і не збагнув, що ж тримало докупи цю трійцю. Але запам’ятав — дівчину звати Ніна, вона займається гімнастикою та мріє стати фахівцем зі спортивної медицини. Хлопець зловив себе на думці, що йому приємно дивитися на Ніну, хочеться більше знати про неї. Однак підійти і завести розмову йому завадив лемент якоїсь матусі. Жінка кричала, що ніде не може знайти свого малюка. Рятувальник побіг на допомогу.

Та шарварок виявився марним — Олег знайшов зниклого хлопчика у найдальшому кінці пляжу. Він із друзями погнався за вужиком і залишився гратися там. Коли парубок повернувся, дівчачого гурту в затінку вже не було.

Проте наступного дня, ближче до обіду, вони з’явилися на пляжі знову. Було задушливо, хмарилося. Людей прийшло мало, але дівчата все одно розташувалися у зоні звукової досяжності Олега. Усе повторювалося — ті самі цигарки, лайки, кпини з русявої товаришки. Потім білявки лінькувато викупалися, лишивши її стерегти речі. А коли вийшли на берег, до гурту, грузнучи у піску, підкотив старий зелений «Жигуль». У ньому сиділи двоє типів у темних окулярах та з цигарками в зубах. Вони забрали блондинок і, розкидаючи пісок навсібіч, поїхали геть. За машиною поволікся голосний шлейф пісні «Бєлий лєбєдь». Ніна почала збиратися додому. Олег чув, що вона навідріз відмовилася скласти компанію фарбованим подругам з типами у «Жигулях».