Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Наступні дванадцять років Іван жив у холодному Мінусинську, бо після закінчення терміну батькового заслання їм так і не дозволяли повернутися до України, а в іншому місці тато жити не погоджувався. Батьки багато розповідали синові про Батьківщину, завдяки їм він добре знав рідну мову та історію. Часто до родини навідувалися звільнені з таборів політв'язні, серед яких було чимало засуджених за «український буржуазний націоналізм», вояків УПА, священиків та селян. Від них Іван дедалі більше дізнавався про далеку Вкраїну.

Якось його батько важко захворів на запалення легенів. Гадаючи, що може померти, він покликав сина-підлітка, дістав із потаємної шухляди столу стародавню ікону святого Миколая — Іван згадав, що бачив її у потязі — і, натиснувши на нижній край, вийняв тонку дощечку. На ній було випалено та вирізано багато невідомих юнакові символів та незрозумілих малюнків. Потім батько довго та ретельно тлумачив ті зображення. А ще — пояснив, що саме має зробити син у Новомосковському соборі та стародавньому козацькому Трахтемирові у слушний час. На щастя, тоді тато одужав.

Та коли Іван вже служив у армії на космодромі Байконур у Казахстані, батька усе ж не стало — далися взнаки холодний клімат та фронтові рани. Посмертно його реабілітували — був розпал Хрущовської відлиги. Мамі дозволили повернулася до Новомосковська, де у невеликій хатині доживала віку її стара тітка. Ту пам’ятну ікону святого Миколая мама привезла з собою. Після армії до Новомосковська перебрався й Іван. Він вступив на престижний «ракетний», як називали фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету мешканці міста. Потрапити до цього закритого закладу допомогла служба у ракетних військах.

У перші ж літні канікули студент Іван Погребняк подався до маленького села Трахтемирова на Київщині. Там, керуючись вказівками покійного батька та розпитавши сільських дітей, знайшов місце старої хати свого колись розкуркуленого та висланого до Казахстану діда. Садиба заросла акацією та яворами. У заростях посеред хатища жовтів облупленою глиною лише комин із димарем, на якому чорногузи прилаштували широкий «бриль» свого розхристаного гнізда — усе, що лишилося від колись заможного обійстя.

Іван присів перед комином, відколупав глину і почав промацувати цеглини внизу. Одну не без зусиль вдалося вийняти, однак невелика ніша за нею виявилася порожньою…

— Здоров був, — почувся за спиною голос.

Різко обернувшись та звівшись на ноги, Іван побачив під явором молодика приблизно його віку та статури. Вбраний він був по-міському.

— Ти, я дивлюся, не сільський, бо інакше знав би, що тут непоміченою й пташка не пролетить — не те, щоб людина вулицею пройшла. Чужого в селі бачать одразу. Тебе ще в автобусі жінки, які з базару їхали, запримітили. А коли ти заходився розпитувати, як потрапити на цей куток — мені одразу й переказали, що мабуть хтось із родичів із заслання повернувся та й навідав ці руїни.

— А Ви ким будете? — запитав Іван, розглядаючи незнайомця й дедалі більше дивуючись їхній схожості.

— Погребняком, буду. Гордієм звуть.

— А я Іван Погребняк…

— Отже, таки родичі. Тоді ходімо до хати, побалакаємо. Те, що ти шукав під цим комином, давно вже у мене, — Гордій простягнув руку й Іван відповів на його міцне рукостискання.

Парубки пішли вулицею, вітаючись із нечисленними перехожими та викликаючи їхню ледь приховану цікавість. Виявилося, що Гордій гостює в своєї бабусі. Вона жила у критій соломою мазанці неподалік берега Дніпра. Дорогою парубки з'ясували, що доводяться одне одному троюрідними братами — їхні діди були братами-близнюками. Гордій розповів, що приїздить сюди на канікули щороку, аби допомогти бабусі по господарству та порибалити на Дніпрі.

Сама бабця радо зустріла їх на чепурному, заквітчаному подвір'ї, і познайомившись з Іваном, одразу повела парубків до хати — обідати. Суха й жвава старенька розповіла, що діда Гордія — її чоловіка — ще у чотирнадцятому році забрали у москалі, себто мобілізували до царської армії. Після розпаду Російської імперії він воював у загонах Нестора Махна, а коли Україну остаточно здолала радянська влада, і отаман чкурнув від неї за кордон, Гордій повернувся ненадовго до брата у Трахтемирів. Одружився із нею, та й подалися вони до Канева — працювати в рибальській артілі. Це врятувало молоде подружжя та їхнього маленького сина — Гордієвого батька — спочатку від колективізації, тоді від Голодомору, але не від війни.