Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

— І ви вирішили з’ясувати, що за продукт виробляє лабораторія Россмана, — припустив Гордій.

— Воно то так… Але вчора, коли Бланк виходив із крамниці, портфель із контейнером у нього вирвав просто із рук той малий, Ден. Остап, який чекав на шефа у машині, погнався за злодюжкою, але йому під ноги кинувся молодший — Гусик. Удав, ніби впав випадково. Козак і собі удав, нібито повірив волоцюжці, а сам нишком простежив за малим до місця, де вони зійшлися із Деном. Тоді покликав на допомогу Мстислава з Мечиславом, і вже утрьох вони непомітно стежили за недолітками. Ті заховали портфель у парку Шевченка. Мстислав пропонував забрати його одразу, але я наказав дочекатися, поки по нього хтось прийде — аби дізнатися, хто замовив крадіжку. На роботу до Бланка ми вирішили Остапа більше не повертати. Відтепер він порядкуватиме в нашому обійсті у Трахтемирові.

Іван Погребняк народився у Новомосковську за рік по війні. Його мама вперше вийшла заміж за молодого інженера Бляхокатального заводу у травні сорок першого. Вже у перший тиждень війни її чоловіка забрали на фронт. У перші місяці війни він загинув під час оборони Одеси. А його молода вдова не встигла евакуюватися під час стрімкого наступу німців і залишалася у Новомосковську протягом усієї окупації. Тому після визволення радянська влада заборонила їй вчителювати — не довіряли комуністи тим, хто бодай трохи жив під фашистами. Мусила працювати у хлібопекарні. До того ж, удова мала чудовий голос і співала у хорі Троїцького собору. Цей храм у сорок другому році окупанти відкрили для богослужінь, аби продемонструвати місцевому населенню повагу до традицій загарбаного краю. Спів у церковному хорі під час окупації міг вже загрожувати й засланням до Сибіру. Жінку врятувало те, що вона переховувала на горищі своєї хатини, де мешкала разом із тіткою, кількох поранених червоноармійців, тих, хто відстав від своїх частин або втік із німецького полону.

Один із тих поранених, майбутній Іванів батько, після Перемоги повернувся до Новомосковська й одружився з вродливою удовою. Жінка запала йому в серце, ще коли потай лікувала його з товаришами. Влаштувався працювати на завод, той самий Бляхокатальний, що відновив своє виробництво. Незабаром прийшов у цей світ і маленький Іван.

Щасливе подружжя викликало чорну заздрість сусідок, адже у зруйнованому війною місті залишилося мало здорових молодих чоловіків, з якими можна було створити родину. А щоби благовірний був непитущим, усе по господарству робив і навіть руки на дружину не здійняв — уже геть несправедливо! До того ж, молодий батько родини чомусь дуже цікавився історією Троїцького собору та долею вивезених звідти старовинних ікон — вельми підозріло, як на простого робітника… Словом, надіслали заздрісні сусідоньки до НКВС анонімний лист. І детально розписали: буцім фронтовик-орденоносець скептично відгукується про вирішальну роль Комуністичної партії і особисто генералісимуса товариша Сталіна в організації перемоги радянського народу над німецьким фашизмом. І що він каже, нібито перемогу перш за все здобули ті мільйони, що полягли на фронтах та у тилу. І насамкінець донощиці дописали про «буржуазно-націоналістичну» цікавість чоловіка до козацьких старожитностей.

Чекістам тоді саме наказали викривати неблагонадійність усілякої «елітарної» публіки — керівників підприємств та установ, кадрових військових, вчених, письменників. Тож до відвертого наклепу на звичайного робітника вони поставилися без зайвого ентузіазму — не обіцяло таке «викриття» нових зірочок на погонах. Та коли з'ясували, що батько Івана був мобілізований на фронт із Казахстану, куди його сім’ю, розкуркулену у двадцятих роках, вислали зі старовинного козацького Трахтемирова, ситуація змінилася. Отже, фронтовик є «ворогом народу» у другому поколінні та ще й українською історією цікавиться! Тож його, про всяк випадок, засудили до десяти років таборів. Згодом останні п'ять замінили на заслання — все ж таки орденоносець.

А щойно термін батькового ув’язнення закінчився, мама разом із малим Іваном поїхали до місця його заслання — під Мінусинськ.

Шестирічний Іванко під час майже тритижневої подорожі потягами звернув увагу на загорнуту у полотняну тканину прямокутну дощечку, яка, здається, займала особливе місце серед їхніх скромних пожитків. Мама весь час повторювала, що тато дуже просив її привезти. Згадувала, що це єдина річ, яка лишилася йому від батька — Іванового розкуркуленого дідуся — і дивом вціліла під час війни. Якось, коли мама вийшла по харчі під час зупинки потяга, хлопчина з цікавості нишком розгорнув полотно. На пробитій в одному місці кулею дошці Іванко побачив якогось бородатого сивого чоловіка у шапці з хрестом. Фарби геть потьмяніли, але навколо голови бороданя яскраво сяяло золоте коло…