Корнелия Функе - Володар драконів

Кремінна борода неохоче виткнув голову зі свого сховку:

— Слухаю, ваше золоте сіятельство?

— Ходи-но сюди, полоскочи цю людину своїм опахалом! — рикнув Кропивник. — Може, він від цього звалиться.

У професора від цих слів пересохло в роті. Він ще міг триматися, але пальці в нього вже боліли, і він, на жаль, дуже боявся лоскоту. Допомоги чекати було нізвідки. Якщо на гарчання гігантського дракона з наметів досі ніхто не вийшов, то, мабуть, найближчим часом на це розраховувати аж ніяк не доводиться. Тож треба, мабуть, йому самому подбати про свій порятунок. Але як саме? Хай хоч скільки ламав він собі голову, нічого путнього йому на думку не спадало.

Між передніх лап Кропивника з’явився гном. Обличчя в нього було незадоволене, капелюх весь у піску, в руках він тримав опахало з павичого пір’я. Він нерішуче дибав по піску до Барнабаса Візенгрунда.

— Голубе, пора б тобі щось вигадати, — мовив сам до себе професор. — А то твоя кохана дружина більш ніколи тебе не побачить.

І тут він дещо придумав.

— Гей, гноме, — голосно прошепотів він, коли Кремінна борода у своєму здоровезному капелюсі опинився під лапою свого господаря і вже тягнувся до нього павичим пір’ям.

Барнабас Візенгрунд зубами стягнув із пальця золоту обручку і виплюнув її під ноги гномові. Той одразу відкинув геть набридле опахало, схопив кільце і з виглядом знавця погладив блискучий метал.

— Непогано, — пробурчав він. — Щире золото, висока проба.

Тієї ж миті професор зісковзнув униз і гепнувся в пісок поруч із переляканим гномом.

— Ну що там, Кремінна бородо? — пролунав із темряви громовий голос Кропивника. — Він вже відчепився?

Гном хотів відповісти, але професор встиг заткнути йому рота.

— Слухай, Кремінна бородо, — прошепотів він гномові на вухо. — Ти отримаєш обручку, якщо відповіси своєму господареві, що я зник, годиться?

Гном укусив його за палець.

— Я його і без цього отримаю, — пробубонів він крізь долоню Візенгрунда, що заважала йому говорити.

— Не отримаєш! — сказав професор, забираючи в гнома обручку. — Тому що він проковтне мене разом з обручкою. Ну то як, домовилися?

Якусь мить гном завагався. Потім кивнув на знак згоди.

— Чистильнику панцира! — заревів Кропивник. — Що там у біса відбувається?

Він знову нагнув голову і, вишкіривши зуби, подивився крізь свої передні ноги на задні. Але до того часу надворі вже так посутеніло, що він не міг до пуття роздивитися, що ж відбувається під його задньою половиною.

Барнабас Візенгрунд кинув обручку під ноги гномові.

— Тільки спробуй мене виказати! — прошепотів він. — Я розповім твоєму господареві, що підкупив тебе, ясно?

Гном нахилився за обручкою, а професор тим часом щодуху помчав по піску до хвоста Кропивника. Задихаючись, він видерся по ньому нагору і міцно вчепився в шипи. Кремінна борода сторопіло подивився йому вслід, а потім засунув обручку в кишеню свого жилета.

— Чи-и-и-стильнику панцира! У чому там справа? — гаркнув Кропивник. Гном схопив своє опахало, ще раз озирнувся і зі збентеженим виглядом з’явився між величезними передніми лапами.

— Його немає, ваше золоте сіятельство! — доповів він, здивовано знизуючи плечима. — Він зник, немов пісок його поглинув.

— Що-о? — Широка морда Кропивника так близько підлетіла до панцира чистильника, що той з переляку відсахнувся. — Де він, гноме? — проревів Кропивник і вдарив хвостом із такою силою, що пісок бризнув у вуха Барнабаса Візенгрунда, якому дивом вдалося не звалитися. Гном пополотнів і притиснув руки до жилета на грудях.

— Не знаю! — пробелькотів він. — Не знаю, ваше золоте сіятельство! Його там вже не було, коли я біг під вашим золотим животом!

Тоді Кропивник заходився рити. Він рив і рив, але хай хоч скільки він переорював пісок пустелі, Барнабас Візенгрунд не з’являвся. Кремінна борода стояв собі на камені і весь час засовував пальці під жилет, щоб помацати обручку професора.

А Барнабас Візенгрунд, вчепившись у шип на хвості Кропивника, чекав на можливість непомітно скочити в пісок і поповзти. Спочатку він боявся, що чудовисько кинеться до наметового табору і, не знайшовши його, надумає повечеряти парою його колег. Але Кропивник, схоже, уникав зустрічі з людьми. Переоравши половину пустелі, відкопавши при цьому більше музейних пам’яток, аніж усі археологи, разом узяті, і все одно не виявивши професора, він, сопучи, зупинився серед піщаних дюн. Вишкіривши зуби і смикаючи хвостом, він похмуро глянув на схід.