Корнелия Функе - Володар драконів

— Не турбуйтеся! — Луї Довгохвостий одним стрибком опинився серед величезних лап і ніг. — Перед вами найкращий драконячий лоцман! І мені якраз з ними по дорозі. Драконам доведеться тільки пристосовуватися іноді до моєї швидкості.

— Ти вже повертаєшся? — здивовано запитав Мухоніжка з плеча Бена. — Ти хіба завершив уже всі свої обміри?

— Обміри! — щур презирливо махнув лапою. — Знаєш, що я думаю? Мені тут дещо спало на думку. Я так непомітно викривлю мапу цих місць, що ніхто ніколи не знайде Поділ неба, — він задоволено пригладив вуха. — Що ви на це скажете?

Лунг схилився до щура і тихенько ткнув його носом у товстий бочок:

— Ми скажемо тобі спасибі! А ще більшу подяку ми перекажемо твоєму дядечкові, якщо така мапа отримає широке поширення.

— У цьому вже не сумнівайтеся! — відповів Луї. — Поширення вона отримає! У дядечка впливова клієнтура, і дуже багато родичів!

— Чудово! — Лунг, зітхнувши випростався. — Тоді я запропоную малим ченцям покатати їх на прощання на спині. Ти братимеш участь, Майю?

— Звичайно, — відповіла дракониха. — Я можу також дорослих покатати, якщо їм схочеться.

І ось селяни, які поверталися на заході зі своїх полів, побачили двох драконів, що кружляють над горами. На їхніх зубчастих спинах сиділи ченці з монастиря і реготали, як діти. Навіть найстаріші.

Через два місяці Візенгрунди сиділи у себе вдома за сніданком. Бен саме потягнувся за другим бутербродом, аж раптом Барнабас, який читав газету, вигукнув:

— Грім і блискавка!

— Боже мій, — зітхнув Мухоніжка, що сидів, як завжди, на столі біля тарілки Бена. — Невже грози у цій частині світу взагалі ніколи не припиняються?

— Та ні, — професор опустив газету, — мова зовсім не про погоду, дорогий Мухоніжко. Тут у них повідомлення, яке усіх вас, я думаю, зацікавить.

— Про Пегаса? — запитала його дружина, підливаючи собі молока в каву.

— Феї втопили чергову землечерпалку в болоті? — припустила Гіневер, облизуючи з пальців джем.

— Не влучила, — відповів їй батько.

— Ну не тягни, Барнабасе, — сказала Віта. — Що там таке?

Бен пильно подивився на професора:

— Там щось про драконів?

— Саме так! — вигукнув Барнабас Візенгрунд. — Хлопчик знову влучив у самісіньку точку. Слухайте!

Дивне явище спостерігалося позавчора вночі в небі над однією з шотландських долин. Велика зграя гігантських птахів (деякі очевидці говорять про гігантських кажанів) знялася в повітря і полетіла у місячному сяйві на південь. На жаль, над морем слід її пропав. Вчені губляться у здогадках, про який різновид птахів може йти мова.

Бен і Гіневер перезирнулися.

— Це вони, — тихо сказав Бен. — Отже, Лунгу все ж таки вдалося умовити інших, — він подивився у вікно. У похмурому сірому небі було порожньо.

— Ти сумуєш за Лунгом, чи не так? — Віта схилилася через стіл і взяла його за руку. Бен кивнув.

— Що ж, — Барнабас Візенгрунд підлив собі кави, — через два місяці у вас почнуться канікули, і ми вирушимо на пошуки Пегаса. Я натрапив на багатообіцяючий слід, неподалік стародавнього Персеполя. Звідти не так вже далеко до села, де живе Зібеїда. Я думаю, Лунг, якщо все буде гаразд, через місяць буде зі своїми драконами в Гімалаях. А що, коли я попрошу нашого приятеля Луї Довгохвостого передати йому до Подолу неба вісточку, що через два місяці ми можемо зустрітися з ним у Зібеїди? — професор обернувся до Бена. — Ти добре вивчив його швидкість. Як ти гадаєш, обернеться він до того часу?

— Можливо! — Бен через хвилювання мало не перекинув своє какао. — Я навіть впевнений. Чуєш, Мухоніжко? Ми, може, через два місяці побачимо Лунга!

— Дуже радий, — відповів Мухоніжка, сьорбаючи чай з наперстка, що стояв перед ним. — Боюся лише, що заодно ми побачимо також Сірчану шкурку, і вона знову буде доводити мене до сказу.

— Ми їй не дозволимо, — сказала Гіневер, відламуючи йому крихту печива. — Щойно вона надумає тебе ображати, ми заберемо у неї гриби, які ми їй насушили.

Бен підійшов до вікна і подивився на небо. Два місяці. Можливо, через два місяці він знову полетить на спині Лунга. Він зітхнув. Два місяці можуть бути довгими. Дуже довгими.

— Ходімо, — сказала Гіневер, спираючись поруч із ним на підвіконня. — Ходімо в сад, пошукаємо сліди фей.

Бен відірвав погляд від порожнього неба.

— Я бачив вчора парочку біля ставка, — сказав він.

— Чудово, — Гіневер потягла його за собою до дверей. — Саме туди ми спершу і сходимо.