Корнелия Функе - Володар драконів

— Але перемогли його не легенди, — сказав Бен, спускаючи на землю Луї і гнома.

— Так, перемогли його ми! — вигукнула Сірчана шкурка, розводячи руками в усі боки. — Ми, всі разом. Кобольди, дракони, людське дитя, гомункулус, гном і щур. Ми виявилися непоганою сумішшю, яка добре топиться! — вона засміялася. — А ти, на жаль, усе проспав. Так само, як оті, — вона показала на решту драконів, які все ще дрімали в кам’яних оболонках. Іскристий Хвіст озирнувся і пішов до них. Не вірячи своїм очам, він зупинився перед уламками власної кам’яної шкаралупи.

— Що сталося? — тихо запитав він. — Поясни мені, Майю! Що все це означає, якщо це не сон?

Дракониха підійшла ближче і тицьнула його мордою в запилюжений бік:

— Ну як, схоже на сон? Ні. Це дійсність. Ти прокинувся. Тебе розбудив ось цей гірський гном.

Кремінна борода гордо випнув груди.

— А інших він теж розбудить? — запитав Іскристий Хвіст. Кремінна борода схрестив руки на грудях і посміхнувся:

— Звичайно. Якщо сторгуємося.

— Ну звичайно! — гукнув Мухоніжка з плеча Бена. — Так я і знав, довбешко твоя кремінна! Гірський гном безкоштовно нічого не робить. Чого тобі треба? Золота? Коштовних каменів?

— Ні! — обурено вигукнув Кремінна борода. — Зовсім ні, гомункулусу ти павучий! Я вже сказав, що ні. Я хочу залишитися у цій печері. Трохи постукати у ній молотком. Вивести назовні і відшліфувати її красу. Можливо, виколупати собі один-два крихітних камінці. Не більше.

Майя насмішкувато дивилася на нього зверху вниз.

— Одним-двома ти, звичайно, не обмежишся, гноме, — сказала вона. — Надто ти жадібний. Але ми тобі все-таки дозволимо залишитися тут, якщо ти розбудиш решту драконів.

Кремінна борода вклонився їй. Так низько, що йому довелося притримати капелюх.

— Я розбуджу їх, не сумнівайтеся! — вигукнув він. — Усіх, ваше срібне сіятельство, усіх. Я негайно візьмусь до роботи.

І він уже знову видирався з молотком у руках наступним зміїним хвостом і за мить стукав по каменю з таким запалом, немов над душею в нього стояв його колишній господар.

Лунг і Майя оточили з обох боків запорошеного Іскристого Хвоста і повели його довгим тунелем на вільне повітря, де він не був вже більше тисячі ночей. Чорні круки зникли. Три дракони пролетіли над долиною у променях місяця, і Іскристий Хвіст змив в озері пил зі своєї луски. Жаба, яка позичила своє життя Кропивнику, сиділа на березі і дивилася на них. Із кожним місячним променем, що падав на драконову луску, танули її чорні спогади.

Опівдні наступного дня Лунг сидів на уступі, що видавався над долиною, і не міг заснути. З великої печери його прогнав стукіт Кремінної бороди. Але навіть сонце, світло й тепло якого зазвичай наганяло на нього сон, сьогодні не допомагало. Дракон раз у раз підводив голову, дивився на гірські вершини і зітхав.

Через деякий час до нього підійшов Бен. Він видерся схилом нагору, сів поруч із драконом і стурбовано подивився на нього.

— Що з тобою? — запитав він. — Чому ти не спиш?

— Не можу, — відповів Лунг. — А решта що роблять?

— Та так, — Бен знизав плечима. — Нічого особливого. Спати ніхто не спить. Бур-бур-чан пояснює Сірчаній шкурці, як розводити гриби. Майя розповідає Іскристому Хвосту, що тут сталося, поки він спав. Кремінна борода стукає молотком, а Мухоніжка вирушив із Луї на екскурсію літаком.

— Ось воно як, — Лунг знову зітхнув.

— Що ти тепер збираєшся робити? — Бен із цікавістю подивився на дракона. — Полетиш одразу додому, якщо вже ти знайшов ту саму долину?

— Якби ж то я знав! — відповів Лунг, задумливо оглядаючи білі вершини. — Я багато думав про це тими ночами, коли летів сюди. А раптом, коли я прилечу додому і розповім їм, вони не схочуть летіти зі мною сюди?

— Як це не схочуть? — здивувався Бен. — Я гадав, у них немає іншого виходу. Ти ж мені розповідав, що люди хочуть затопити вашу долину?

Лунг кивнув:

— Саме так, хочуть. Але коли я відлітав, інші не хотіли вірити, що це справді трапиться. Вони хотіли спробувати прогнати людей. Знаєш, як феї. Адже феї вміють перешкодити людям провести дорогу крізь їхні пагорби.

— Правда? — Бен здивовано подивився на Лунга. — А як саме?

— Вони насипають у мотори машин чарівний пилок, — відповів дракон. — Вони щипаються, колються, дмухають порошком, що викликає свербіж, в носи і шоломи і начакловують стільки дощу, що люди і машини грузнуть у рідкій багнюці. Адже феї маленькі. На якусь мить вони здатні навіть стати невидимими. У нас, драконів, це по-іншому.