Чарлі Джейн Андерс: Усі птахи в небі (ЛП)

— Майже запізно, — сказав голуб. — Практично запізно.

Вона знову хотіла запитати, чому було занадто пізно, але птаха відлетіла, хоча, можливо, вона хотіла, щоб вони йшли за нею. У будь-якому випадку це було не гірше, ніж стояти перед зуйнованим баром, згадуючи всіх, хто був мертвий. — Нам треба слідувати за цією птахою, — сказала вона Лоуренсу, який потиснув плечима, чому б і ні? Вони побігли.

Вона обігнули пагорб, віддаляючись від вулиці Місіонерів, і тримаючи голуба на виду, а потім почали підніматися вгору. Голуб привів їх до крихітних сходів, які вибігли на вершину пагорба, а потім до грунтової дороги, що зміїлася між деревами. Дорога ставала все меншою і меншою, доки не не стала просто стежкоою через хащі, зарослі вербами та баньянами, з великими гілками, що клали своє листя на її обличчя, коли вона бігла, заважаючи бачити брудні крила голуба нагор.

Голуб піднімався далі і привів їх до ще одних маленьких відкритих сходів, які піднімались у темряву. Дерева обступили сходи, їхні гілки були упаковані настільки жорстко, що Патриція постійно втрачала з виду птаха, за яким вони гналися. Вона схопила Лоуренса за руку, коли сходи перетворилися на брудний схил, що тягнувся вгору, дерева ставали ширшими і навіть більш напруженими. Кора у них була товста, як малюнок на шині, а гілки виглядали як колючий дріт і маскували небо. Вона була змушена повністю сконцентруватися, спрямовуючи Лоуренса і себе по нечіткому сліду. Схил ставав делалі крутішим, доки не став майже вертикальним, а потім раптово вирівнявся. Патриція поглянула назад і не змогла побачити шляху, яким вони йшли.

І одразу зрозуміла, що вона не була так глибоко у лісі з того часу, коли вона була птахом, ще до того, як Кано відвіз її в Еліслі Мейз.

— Мій GPS відмовив, — сказав Перегрин.

Тепер, коли навколо них був глибокий ліс, голуб, здавалося, розгубився.

— Я не впевнений, чи повинен я привести твого друга, — сказав він. До речі, моє ім'я Кобо. — Принаймні, саме так воно звучало.

— Мої друзі важливі персони, — сказала Патриція — в тому числі і Перегрин. — І я гадаю, що занадто пізно турбуватися про залучення сторонніх. Ми йдемо до Парламенту? Я Патриція, і це Лоуренс і Перегрин, якого він тримає.

Дерева трохи порідшали, і Патриція зрозуміла, що вони перебувають близько до Великого Дерева. Вона зупинилася і взяла вільну руку Лоуренса, ту, що не тримала Перегрина, обома своїми руками.

— Я не розумію, що я тут роблю, — сказала вона. — І не готова до зустрічі. Але я дуже рада, що ти тут зі мною. Я відчуваю, що повинна буду зробити якийсь вибір, якщо ти все ще хочеш бути в моєму житті після всього, що трапилося.

Лоуренс набрав на Кедді: "Найкращі друзі" — а тоді змінив перше слово на "Нерозлучні".

— Нерозлучні. Так. — Патриція знову взяла Лоуренса за руку. — Давай подивимося на Дерево.

Патриця забула, наскільки масивним і грізним було Дерево, наскільки всеохоплюючими здавалися обійми його двох великих кінцівок. Створюючи простір, у якому відлунювали слова як в тіні великого балдахина. Вона очікувала, що тепер воно виглядатиме меншим, оскільки вона стала дорослішою, але замість цього вона дивилася на його великі висячі фрукти та його багатоярусну крону і відчувала себе невиразною мурашкою, що знову опинилася в його присутності.

Дерево не говорило. Натомість птахи, які сиділи на його гілках, різко зарухалися і закричали всі відразу.

— Порядок! Порядок! — вигукнула величезна скопа на стику двох гігантських гілок. — Це дуже неправильно, — сказав пухнастий фазан вище, з крилами рулоном.

— Далі мені не можна, — протуркотів Кобо. — Удачі. Я думаю, що вони вже посередині таємного голосування. Поганий час! — Голуб пролетів, залишивши Патрицію і Лоуренса стояти перед парламентом.

— Привіт, — сказала Патриція. — Я тут. Ви відправили голуба за мною.

— Ні, ми цього не зробили, — сказав фазан.

— Ми це зробили, — нагадав великий птах своєму шановному колезі. — Тим не менш, ти спізнилася.

— Вибачте, — сказала Патриція. — Я прийшла сюди так швидко, як тільки могла. — Вона подивилася на Лоуренса, який підняв брову, тому що нічого з цієї розмови не мало для нього сенсу.

— Ми задали вам питання, багато років тому, — сказала скопа. — І ви не повернулися, щоб відповісти на нього.

— Дайте мені передихнути, — сказала Патриція. — Мені було шість років. Я навіть не запам'ятала, що я повинна була відповісти на питання. У всякому разі, я тут зараз. Це щось означає, вірно?