Чарлі Джейн Андерс: Усі птахи в небі (ЛП)

Він спіткувся, впав і продовжив біг, навіть не вставши як слід. Він хрипів, задихався і перестрибував якісь фігури, перестрибував усі руїни у світі, дивлячись тільки на Патрицію.

Він добіг. Вона дихала, не дуже добре, але дихала. Неглибокими швидкими вдихами. Її обличчя було липким від поту і наполовину опалене. Він нахилився над нею і намагався сказати, що все буде добре, але тоді на них націлилося знаряддя вбивства.

Пістолет знаходився у наманікюреній руці, яку він упізнав. Рука з перев'язаним зап'ястям зникала всередині горохово-зеленого светра, який щільно обтискав шию — гостра голова Ізабель стирчала зверху.

— Мілтон помер, — сказала Ізабель. — Мілтон вбитий. Скажи мені, чому я не повинна зробити їй дірку у голові.

— Будь ласка, — сказав Лоуренс. — Будь ласка, не роби цього.

— Скажи мені, — сказала вона. — Скажи мені, чому я не повинна зараз її убити. Я хочу знати.

Він не міг вирвати зброю з її руки, перш ніж вона натисне на спусковий гачок.

Тому Лоуренс розповів Ізабель всю історію, зберігаючи свій голос настільки беземоційним, наскільки міг. Як він познайомився з Патрицією, коли вони були дітьми, і вона була найдивнішою дівчиною, яку він бачив, і як він заплатив за те, що був її другом. А тоді виявилося, що вона була справжньою чаклункою, яка могла говорити з тваринами, і як вона зуміла пробудити комп'ютер думати про себе і як врятувала йому життя. Вони були лише двома дітьми в жахливому м'якому тиску з усіх сторін, включаючи школу, і вони не могли бути відкриті один для одного, як вони хотіли, але вони намагалися. Вони виросли і знову зустрілися один з одним, і на цей раз Патриція була у своєму суспільстві відьом, які допомагали людям і мала лише одне правило — проти того, щоб бути занадто гордою. І як, хоч Патриція мала своїх друзів-магів, а Лоуренс мав своїх друзів з наукових кругів, вони все ще були єдиними, хто міг розуміти один одного. І як Патриція використала свою магію, щоб врятувати Прию від порожнечі, що стало основною причиною того, що вони змогли продовжувати працювати з машиною, яка могла розколоти Землю навпіл.

У Лоуренса було таке відчуття, що якщо він хоч на секунду зупиниться, то ніколи не зможе заговорити далі. І він продовжував говорити так довго, як міг, ледь вдихаючи повітря між словами, і намагався скласти речення як можна переконливіше.

— Навіть після того, як вона зруйнувала нашу машину, я не міг дозволити собі її звинувачувати, коли зрозумів, що ми з нею зв'язані разом, і що вона і я зламані одинаково, хоч і різними способами, незважаючи навіть на її магічну силу та здатність перетворювати речі одним дотиком. Врахуй той факт, що вона найбільш дивовижна людина, яку я коли-небудь зустрічав. Вона бачить речі, яких не бачать навіть інші відьми, і ніколи не відмовляється від турботи про людей. Ізабель, ти не можеш її вбити. Вона — наш рятівний круг.

Аж тоді він замовк, відчуваючи, що його зраджує голос — не через те, що його горло закрилося, а через відмову центру його мозку, як від незначного інсульту, і це вкинуло його в жах. Він не міг вербалізувати своїх думок, і повинен був визнати, що це був розумний спосіб накладення закляття, оскільки не було легкого рішення навіть з імплантантами мозку. Він не міг повірити, що його останніми словами були "Вона — наш рятівний круг". Ісусе.

Ізабель була наполовину розгублена, і наполовину обіймала його, і довжини його руки виявилося достатньо, щоб він зміг витягнути з її пальців пістолет і відкинути його.

Потім з'явилася літня жінка, вийшовши з ядучого диму за ними. Вона мала шістдесят-сімдесят років, і була одіта в бездоганно білий костюм з шовку з бірюзовою брошкою. Вона торкнулася Ізабель, яка заснула, осівши на землю. Тоді нахилилася над Патрицією і провела руками по спині та чолі Патриції, ніби перевіряючи температуру дитини. Патриція прокинулася і зітхнула на повні груди.

— Кармен. — Патриція сіла і озирнулася навколо на наслідки битви — понівечені тіла, відкрите полум'я, руїни. — Мені дуже шкода, Кармен. Вибачте Я повинна була... Я не знаю... Але вибачте.

— Це не твоя вина, — сказала стара леді. Вона подивилася на Лоуренса, який, звичайно, нічого не міг сказати. -У тому, що сталося. Я прибула сюди так швидко, як могла. Мені дуже жаль Ернесто та інших. Ернесто був моїм другом більше сорока років, і я ніколи не забуду його... У будь-якому випадку тепер це неважливо. — Вона протягнула руку і допомогла Патриції звестися на ноги. Лоуренс встав також.