Чарлі Джейн Андерс: Усі птахи в небі (ЛП)

— Я взагалі не відчуваю Ернесто, — сказала Патриція. — Одного разу я врятувала декого з цього іншого Всесвіту. Але Ернесто просто... зник.

— Він вже втрачений, — сказала Кармен. — Як і багато інших, сьогодні.

— Наскільки все погано? — запитала Патриція, питаючи про спустошення в інших місцях, куди Мілтон наніс свої удари, узгоджені в часі.

— Погано, — сказала Кармен. — Дуже. Вони були розумними. Але це вже не має значення. Справа не в нас, не в тому що наші "Правила поведінки" недосконалі. Це реальність. Це завжди відбувається. Скрізь. І буде повторюватися знову і знову. — Вона підняла пістолет Ізабель, подивилася на нього, а потім викинула. — Найближчим часом нам доведеться діяти. Такі речі просто наближають цю Годину.

— Розділення, — сказала Патриція. — Я хотіла би сказати, що Розділення є такою ж формою насильства. І... ще надто рано.

— Це завжди занадто рано, — сказала Кармен. — поки не стає запізно. У будь-якому випадку ми не будемо робити нічого без обговорення, хоча Ернесто віддав би свій голос за обережність. А зараз, — вона заплющила очі — я повинна йти. Підготуйся до найгіршого. Ми ще поговоримо про це.

Кармен розпливлася і зникла. Залишивши Патрицію і Лоуренса обдуреними в своїх сподіваннях.

Коли Патриція торкнулася пальцями серця машини-вбивці, у неї було видіння, що її оточили ангели і вона полетіла на небо і все навкруги розмилося. Пізніше пальці Кермен прочистили голову Патриції, і вона повернулася. Вона відчула ейфорію від повернення до життя лише на мить, а потім згадала, що всі мертві, все навкруги було у вогні, а Кармен говорила про те, що Розділення прийде найближчим часом.

І тепер Патриція поспішала, хоча схованки не було. Вона пробігала повз темні розбиті вітрини та відкрите полум'я, повз грабіжників та волонтерів-пожежників, якісь люди тягнули своє майно на вулицю. Двоє чоловіків билися навкулачки. Якась частина Патриції відчувала, що вона все-таки померла. Інша частина, однак, відчувала, що вона отримала абсолютно нове життя.

Лоуренс мовчав, і це її лякало. Можливо він був розгніваний, або відчував себе винним у тому, що його друзі вбивають її друзів, або був наляканий наступаючим Розділенням. Але він відмовлявся говорити, незалежно від того, скільки разів вона дивилася через плече на нього і казала, що вона боїться, або щоб він нахилився, або просто щоб не відставав. Він просто кидав на неї дивний вигляд і виконував все, що вона казала.

Тим часом птахи не замовкали. Вони скандували майже хором "Занадто пізно! Запізно!" — знову і знову, з кожного вцілілого дерева чи даху. Вони слідували за нею, літали прямо над головою і позаду, співаючи "Запізно!"

— Замовкніть! — Закричала вона до них пташиною мовою. — Я знаю, що все погано. Вам не потрібно постійно втирати це мені в обличчя.

На місці, де вулиці Місіонерів та Валенсії сходилися, Патриція схопила Лоуренса за плечі.

— Послухай, я знаю, що сталося багато подій, більшість з них відбулася сьогодні, і ти просто переживаєш їх у своїй манері. Але будь я проклята, я повинна почути твій голос. Зараз. Мені потрібно, щоб ти сказав мені, що ще є надія. Лі, мені все одно. Будь ласка! Чому ти так поводишся?

Вона побачила нещасний погляд і муку на обличчі Лоуренса, і аж тоді все зрозуміла.

— Ох. Ти не можеш говорити.

Він кивнув.

— Ти дурний німий. Що ти собі думав? Навіщо ти це зробив? — Вона трясла його за плечі, з усією силою.

Він нарешті вирвався від неї, витягнув свого Кедді і набрав "Щоб зберегти тобі життя. Ізабель збиралася стріляти в тебе. Вона хотіла/заслужила на пояснення." — Його обличчя було іншим без слів. Очі здавалися більшими, а рот меншим.

— Ти... — "Ти дурний німий" — хотіла вона сказати знову, але сказала: — Ти відмовився від свого голосу через мене.

Лоуренс кивнув.

Вона обняла його досить міцно, щоб відчути, як він дихає. Легені надувалися і опадали без жодного звуку, крім руху потоку повітря. Вона не думала, що він зможе зробити це навмисне. Для неї. Ніяке чарівництво не бентежило її так.

Голуб присів на її плече. "Запізно!" — затуркотіло у її вусі.

Вона перервала голуба.

— Чому занадто пізно? — запитала вона його.

— Занадто пізно, — було сказано у відповідь.

— Не може бути пізно, — сказала Патриція, — інакше ти не зміг би говорити зі мною.

Лоуренс подивився на голуба на плечі Патриції, який щось туркотів, і його очі звузились, ніби він дійсно хотів сказати щось образливе.