Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Що, Марі не знала, що я був замішаний в історію з аварією Козаків?

— Про тебе не знала... Хіба ходила до відьми, — хихикнув учитель.

— Чуєш, Безрукий! — кинувся Ярема до Лева. — Він убив твоїх батьків! Чуєш? Аварія — його рук справа! Знищ його!

Зуби у Лева скреготіли, жовна бігали, як клапани двигуна... Проте дихання було чітким і рівним. Він робив усе, щоб не втратити голову. Щоб емоції не взяли над ним владу і вогнем своїм не спопелили ворогів, його і... призначення.

— Ти казав, учителю, що він сильний! Бачиш, який він силач! Манекен! Безрукий, ти — не Лев, ти — стерво! — сікався до Лева Ярема. Зоряна підійшла і притулилася до плеча вчителя. Це був черговий маневр, щоб добити Лавника. — А хто тоді справжній «борець за справедливість»? — запитав розчавлений суддя.

— Наум Чортополох! — удав здивування учитель. Ніби Ярема мав про це знати вже давно. — Але ти його придушив у зародку. Використав і викинув. Хіба забув?..

— Рідкісне ти падло, вчителю! — вигукнув Ярема.

— Ну-ну, не треба! — все-таки завдяки мені ти трохи пожив! Та й вибір зробив ти сам. Хіба ні?

Ярема прикусив собі нижню губу. З неї хлинула кров фіолетова зі злості.

— Хто ж тоді останній клієнт?.. Невже я?.. Я тобі не підпишу!.. Не підпишу! Ні! — верещав Ярема до вчителя.

— Яремо, заткни пельку! І не спіши поперед батька в пекло. На все свій час. Спершу мені треба витрусити з Безрукого договір. Щоби внести деякі суттєві поправки. Бо до вічності залишилося всього-на-всього...

— П'ять хвилин, — підказала Зоряна і підійшла до підстреленого Безрукого. — Самі віддасте, чи будемо вас мацати, Леве Львовичу? — запитала грайливо. Диво-жінка не дозволяла собі тикати. Мала симпатію до чоловіка, який заради кохання жертвує вічністю. Добровільно. Хоча й вибором його доля нині не балувала. Вибір без вибору — як не крути...

— Сам, — відповів Лев. — В обмін на Марі. Як домовлялися. — Лев з останніх сил підвівся і зафутболив черевиком у клітку, в якій дивилося у безвість його кохання. Наче це не він, який піддався на божевільну пропозицію привида ката, не його нові друзі, що почали з'являтися на життєвій стежці, як гриби після дощу, не доля, що перемішала всіх в одній каструлі, як вінегрет, помітивши кров'ю, — не вони винні у всьому, до чого докотилося життя Безрукого, а безмовна наївна клітка, призначення якої явно не було ув'язнювати чудесну хвилясту жінку-загадку, яка зараз жила собі на радість ген-ген у сні, наче спляча красуня...

Раптом Марі дивом ожила і, наче пантера, кинулася за черевиком. На льоту піймала його, роздерла, вийняла зіжмаканого аркуша. Прокусила собі пальця і...

Для купки людей, що опинилися в підземеллях старого замку, настав незапланований кінець світу. На цей раз, здається, справжній...

Морок укрив підземелля, напутнє слово якому мовив Лев Безрукий:

— Марі, Марічко, я хочу... — чеканив він, — «... подарувати тобі рай, що загартовується до останнього удару великої майстрині, що своїм серцем без зупину виковує тобі вічність ».

У підземелля не витримали нерви. Пульс так забив, що луна хитала стіни. Це завівся годинник вічності. Вистукував нову дату, наче кував меч для болю. З дванадцятим ударом все зникло. Смертні стали незрячими. Настали жнива...

З'явився Хаос з вагами. Нестримні вітри гасали підземеллями, торуючи шлях своїм привидам. За вироком прилетіли душі.

— Прощення нині головне, — оголосив зважування Хаос. Він не сказав: «Прощення перемогло», бо знав, що перемог не існує. Як і поразок. Одна плинність. І в ній — усе... Хаос набрав повні груди повітря, підбадьорив себе, як оратор перед владною аудиторією, видихнув: — Прости, Справедливосте! І ти прости, Владо!.. — прорік і застиг в очікуванні. Вулкан відчував, що ось-ось має вивергнути... І дочекався. Коли хотів було піти, на нього накинулись Справедливість із Владою й заради справедливості та порядку затоптали. Як нічого й не було — легко...

Прощення пірнуло в Небо. Дивилося на них з Вічності. Воно не могло збагнути, чому колеги такі жорстокі... І Прощення попросило прощення у Бога:

— Прости, Господи, мене за велику помилку: мені не треба було покидати Землю. Виправ помилку, Боже!..

— Люди виправлять, — сказав Бог. — Мають вільну волю...

Е

Коли Марічка втретє поклала голову на плаху, плакало все місто. Хмари висіли над Львовом, як рясні кошлаті брови страшного Вія. Запрошений кат впевнено підняв сокиру і прицілився. Змахнув. Сокира вп'ялася в деревину. Голова Марічки навіть не здригнулась.