Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Ви казали, на фотографії, що вам віддала бабуся, ззаду стояла дата?..

— Схоже на дату. Недбалим почерком можна було розібрати: тридцять, нуль один, тринадцять.

— А сьогодні яке число?

— Двадцять дев'яте січня... А це значить...

— Що ми повинні гнати до замку, як опечені! Тим паче... — Борис сяяв. — Все сходиться! У вас же завтра день народження! Справжній!..

Дійсно, згідно із знайденим свідоцтвом, Богдан Козак народився тридцятого січня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року...

Вундеркіндом крутило, наче дзиґою. Він вигукнув:

— Здається, і це ще не все! — і погнав на кухню. Зірвав разом із цвяшком відривного календаря садовода, де ще на нього дивилося «21 грудня 2012 року».

— Що ще тобі відкрилося? — запитав Лев. Він просив Бога дати йому пам'яті, щоб згадати листа ката.

— Сьогодні все закінчиться! — випалив Борис. — Як? — це вже питання. Дивіться... — він тикнув перед Левові очі календаря. — Ви звалилися на дах таксі опівночі двадцять першого. Саме тоді відбулася заміна душі. Ви маєте здійснити свою місію. З новою душею. Як ви думаєте, скільки вам може бути відведено на це часу?..

— Не знаю, — стенув плечима Лев. — Ніде не сказано.

— Сказано!.. По-перше, нормальна душа не може більше сорока днів перебувати на землі, так?.. Порахуйте, коли минає сорок днів з часу, коли відбулася заміна душ?..

Лев вихопив з рук Бориса календар. Рахував аркушик за аркушем, обслинюючи з нетерплячки пальці.

— Нині, — сказав. — І в договорі термін...

— Отож бо... Далі. Фото. Думаєте, це випадковість? Що ваш батько написав саме нинішню дату три десятки років тому?.. Дзуськи! Взагалі нічого випадкового не буває. Прослідкуйте всі події, що відбувалися з вами. Оцініть! Нічого випадкового не було. Одне якимсь чином пов'язане з другим. І цей ланцюжок привів нас до старого монастиря, де зараз цінителі старовини зробили собі відпочинковий комплекс. І ще — пам'ятайте про Жовківський замок. Думаю, в ньому ключ...

Борисове піднесення передалося Левові. А чого боятися? Що буде, те буде!.. Діяти треба, як каже юне геніальне створіння. Зараз молодь мудра, не те що колись. Лев витягнув з-під подушки ляльку-мотанку й запхав собі в кишеню. Довго вовтузився з черевиками. Взяв легенькі, спортивні, в яких зручно бігати...

— Погнали! — скомандував.

— Зачекайте хвильку, — Борис скривився у хитрій посмішці. — Світ такий, що ним треба бавитися... Навіть у смертельній небезпеці. Ні, у смертельній небезпеці — обов'язково...

Д

Він знав, на що йде. Знесилений, знезкровлений, безрукий, з одними очима, які пожирав біль...

Марічка вже була кругленькою...

Сокира блищала. Він великим пальцем попробував лезо. Порізався...

Війт злякався. Лавник утішився. Народ хотів справедливості. Гудів, як вигнані з вулика на дощ бджоли.

— Це твій син, коханий, — мовила Марічка. — Ми тебе там будемо чекати... — вона була гарна і свята, як Діва Марія.

Марічка стала навколішки. Поклала голову на плаху. Їй трохи заважав живіт.

Кат замахнувся і... стяв собі голову. Сокира просвистіла, вигинаючись, наче змія. Війт полегшено видихнув. Лавник отетерів. Такі рішучі очі львівською бруківкою ніколи не котилися. Марічка припала над головою, цілуючи ці очі. Бона не плакала. Натовп плакав.

Зі старовинного під'їзду на вулиці Івана Франка у Львові вийшло дві пані. Вони не були мешканками будинку. Старша — висока і дебела, з увічливим макіяжем, який додавав швидше кумедності, ніж краси. Молодша мала гарну фігуру, ходу манекенниці, з-під шапки звисали цікаві кучері. Чоло пружне, без натяку на зморшки, очі великі і глибокі, вуста незрозумілі, бо не змовкали ні на секунду, зуби здорові і білі, наче крейда... Але довгий ніс псував усе. Несли панянки дебелі сумки з релігійною літературою і чіплялися до кожного перехожого, щоб подарувати книжечку, а заодно поговорити про життя — тлінне і вічне. Чоловік, що було вийшов з машини, припаркованої на тротуарі неподалік, спересердя смачно сплюнув на непорочний сніг і знову ввіпхався у салон — у нього не було настрою спілкуватися з панянками. Тим паче він знав їхні реп'яхові звички — чіплятися без дозволу і не відчіплятися самим...

Панянки зникли за рогом. Були задоволені, як слони. Зайшли в черговий під'їзд, там і розчинились. Щезли з лиця землі, випарувались. Залишивши по собі лишень одіж, як змії залишають стару, зітерту об стежки життя шкіру.

— Ви бачили, Леве Львовичу, як суддя від нас втікав у машину? Ледве пузом не зігнув стояка!.. — сміявся Борис, виймаючи з торби свій одяг. — Негоже претендентові на вічність уникати розмов про Бога, чи не так?..