Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Ти що?.. — засичав на нього Безрукий з піднятою для удару рукою, ніби хотів добити зіжмаканого очкарика, щоб не ліз поперед батька в пекло.

Вундеркінд міг лише стрельнути очима у бік будівлі. Було темно, погляд цей Лев уловив швидше інтуїцією, ніж зором. З авто вийшов ще один велетень, чорний з ніг до голови, перекрутив двічі ключа, смикнув за ручку, щоб переконатися, що двері намертво замкнені, укинув ключа у таку ж нагрудну кишеню, сів у авто. Рухи його були чіткими, як у танцівника. Авто не розвертаючись попливло вперед, ховаючись за рогом будівлі.

— Я думав — усі вийшли. П'ятеро, — виправдовувався Лев, витягуючи вундеркінда з нетрів живоплоту, у який його за долю секунди послав, у подряпинах та колючках. — Дякую, а то він би мене ззаду на місці й упокоїв...

— Індик теж думав, — буркнув геній з ботанічного саду. — На вашому місці, не гаючи часу, я б його догнав і забрав ключа... — порадив. — Якщо ще не пізно.

Безрукий аж скреготнув зубами. І живоплотом, наче черв'як у своєму земляному тунелі, звиваючись гадюкою, помчав за авто. Борис задоволено всміхнувся: повелівати такими силами, як Безрукий, — теж сила. Величезна...

Лев постукав у затемнене водійське вікно авто, що вже чемно стояло на загальній стоянці. Безрезультатно. Намагався зазирнути всередину через лобове — теж порожнеча. Нуль. У Левові прокинувся голодний хижак, а він нутром чув, що жертва близько. Всередині цієї металево-скляної посудини. Безрукий прицілився і одним ударом садонув кулаком у салон. Там пальці самі знайшли горло і втихомирили чорну голову з переляканими очима. На шість годин. Потім подумали і докрутили ще шість. Дванадцять — достатньо. Безрукий відкрив авто зсередини. Намацав на грудях у сплюха ключа. Тихо зачинив автомобіля, не захлопуючи дверці, а притиснувши їх, наче насаджуючи на клей. Дорогою наткнувся на Бориса і ледь не приспав вундеркінда теж — хлопець встиг ошелешено пискнути, чим себе й видав, і заробив тільки батьківського стусана по кістлявій спині. Масивний ключ увійшов у замок, як у масло. Всередині запрацювали його мініатюрні механізми, обмацали заглибини ключа, притулилися до нього, наче до батька рідного, замуркотіли з радості — замок клацнув, двері подалися на Лева. Безрукий вийняв ключа, боком, висуваючи вперед руку, як роблять це люди з пістолетами у фільмах, пірнув за двері. Темінь була така, хоч в око стрель. Він принюхався. Зрозумів, що площа приміщення дуже мала і духу нічийого тут немає. За мить запахло Борисом.

— Підсвітити? — пошепки запитав вундеркінд.

— Угу, — сполохав пустку Лев.

Борис увімкнув ліхтарика, вмонтованого саме для таких випадків у мобільний телефон, хаотично розстрілюючи світлом заспаних павуків. Лев вихопив у нього ліхтарик і почав прискіпливо вивчати кам'яні стіни. Мобільний тримав у зубах, а здоровою рукою допомагав собі у пошуку дотиком. Нарешті намацав вирізьблену звивисту холоднечу. Присвітив. Є! Гадюка дивилася на нього з каменя, наче жива. Здавалося, вона сичить і плює отрутою. Борис з радості стиснув кулаки і видав дурнувате «єс!». Безрукий закрив йому рукою рота, обернув і підштовхнув до дверей. Огледів і обмацав їх зверху донизу — двері зсередини були такі ж суцільні, як стіни. Без жодної заглибини! Лев висунув голову на вулицю, декілька секунд придивлявся. Потім вистрибнув, висмикуючи за собою Бориса. Живопліт навіть не встиг здивуватися, як у ньому завмерло двоє диваків.

— Ви мені ледь руку не відірвали! — схлипнув юнак.

— Цить! — засичав Лев. Він спостерігав за дверима. Вони, наче їх притягувало магнітом, повільно зачинялися. Нарешті полегшено видихнули, клацнув замок. І знову мертва тиша.

— Я хочу з вами! — здогадався про все Борис.

— Як? — визвірився на нього Лев. — Ти що, не бачиш, що виходу немає? Тільки вхід. Недарма вони залишили тут свого чоловіка з ключем. Чекатимеш мене тут.

— Як мені знати, коли відчинити?

— Я подзвоню.

— Зсередини телефон не тягне. Що-що, а це я встиг помітити.

— Я постукаю...

— Думаєте?.. — завагався вундеркінд.

— Ні, — відповів Лев. — Не думаю. Якось буде... Час від часу відчиняй, я чекатиму всередині під дверима. Відчинив — і зразу навтьоки. Зрозумів?.. Чи ти маєш кращий варіант?..

— Бо вийти можете і не ви, так?..

— Не мудруй, брате... — Лев вручив ключа Борисові. — Давай, Буратіно, відчиняй.

Хлопець сяяв від «брате». Спритно підстрибнув до дверей, відчинив. У холодній темряві розчинився Лев. А через мить зі живоплотом зріднився Борис. Хлопець подякував гілкам, що не подряпали, і погладив листочки, які навіть зимою не втрачали зелені життя. Він знав, що все живе любить ласку і потребує вдячності. До вундеркінда останнім часом дійшло, що світ — єдине ціле. І науковці з їх численними теоріями — теж...