Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Зорянко, без фокусів! — помахав пальцем Ярема Сильвестрович. — Мені не хочеться завдавати тобі болю, бо ти подарувала мені море насолоди, через яку я мусив відтягнути вічність до останніх митей. Так що... мовчи та диш... І не сіпайся... І губки будуть не скусані, такі смачні і ненаситні... А ти, — Лавник звернувся до Лева, — зараз же віддаси мені договір. І через мить разом зі своєю переробленою красунею забираєшся на всі чотири сторони. Тим більше, що я знаю, хто наступний!..

— Не спіши, Яремо! — прогримів голос з усіх усюдів, заповнюючи порожнечу жахом.

Цей голос Лавник упізнав би серед мільярдів, бо підкорявся його вібраціям покірно, як віск вогневі. Від тих вібрацій скапувала його сила у безвість, глибоку і вічну, наче пекло...

Смолоскипи знову на мить пригасли, а потім спалахнули такими кривавими язиками, що заяріли стіни. На кам'яній брилі, що наче з неба звалилася, палахкотіло вирізьблене змієподібними буквами гасло «Слава Владі». На камені стояв чоловік у строгому класичному костюмі. На голові мав маску. Таку суддя вже бачив — у цьому ж таки приміщенні. Але голос...

Зоряна ожила разом з появою громового голосу. Дивні вібрації, що сковували суддю, диво-жінку відновлювали.

— Ти вчасно, любий, — сказала, облизуючи губи. — Я в захопленні від розв'язки.

Зоряна перевірила пластом лежачих охоронців судді — ті не подавали ознак життя. Стрельнула очами на Марі, яка була, наче під наркозом, — спокійна, далека від проблем. Здавалося, все, що відбувається тут, її зовсім не цікавить. Оглянула Левову ногу.

— До весілля заживе, — зробила висновок. — Болить? — поцікавилась.

Лев мовчав. Думав. Так усе зібралося в одній посудині і перемішалося, що голова не встигала переварювати дивні збіги, химерні накладки, божевільні дійсності...

Ярема був скульптурою, поки його плеча не торкнулася Зоряна. Від того доторку йому стало тільки гірше, бо жах уповні поселився в ньому, навіть почав уже заводити свої порядки.

Увага очей маски була прикута саме до судді. Лавник уперше в житті хотів помилитися. Дуже сильно помилитися, щоб із нього насміхався цілий всесвіт. Голос чоловіка в масці повернув його в ті часи, коли він був багатим рабом. З грошима, зв'язками, але з ланцем на горлі і на прив'язі... Якби зараз можна було повернути все назад, він би волів залишитися в селі з батьками: орати, садити і спостерігати, як народжується у землі життя... Яка тупа юність! Думає, наївна, що життя вічне... А воно варте чогось лишень тоді, коли на душі спокій...

Скута минулим і теперішнім спертим повітрям Яремина душа розривалася з туги. Він ще не розучився її читати — на цей раз вона натякала, що Ярема влип безповоротно...

Незнайомець з громовим голосом рвучко стягнув з голови маску.

— Учитель? — здивувався Ярема щиро, хоча знав уже, що так. Що не помилився.

— Яремо, не вдавай дурника, бо так буде несправедливо, — Серафим Іванович правицею поправив своє чорне, як смола, волосся. Він зовсім не постарів. Навпаки, Яремі здалося, що навіть посвіжішав. — Знаєш, чому?

— Чому? — покірно запитав Ярема. Владність судді з нього випарувалася моментально, наче рукою зняло. Якщо людина колись уже була рабом, достатньо однієї насінини рабства посіяти емоціям — і рабство повернеться, як земля повертається навколо своєї осі. Наче було вічно.

— Бо ти ціле життя своє був дурником. Справжнісіньким, круглим... Я мушу тобі відкрити пекельну правду, бо ти заслужив знати. Ти сам зробив вибір — тепер розплачуйся...

— Не зрозумів, — промимрив Ярема. І збрехав мимовільно, знову сподіваючись на спасенну помилку.

Чекання довгим не було. Вчитель його розіп'яв:

— Ти не вибраний, Яремо. Ти — громовідвід!.. А я — не «справедливість»...

— Ви — влада... — приречено промимрив суддя.

— Правильно... І Зоряна — мій посланець. Просто ти допоміг мені заманити сюди грізного Безрукого Лева, з яким без тебе нам би не справитися... Він тільки на перший погляд наївний і незграбний... Отакий безпомічний, як зараз. Прибитий по голові каменюкою... Насправді, купа душ пожертвували долями, щоб обвішати його оберегами... Отже...

— Я смертний... — допоміг учителеві тямущий учень. Певно, востаннє.

— Так. І ти міг би навіть ще трохи пожити, але... Не зможеш. Ти своє віджив. Але не відмучив... Ти сам розумієш...

— Падлюко! — просичав Ярема і кинувся на вчителя з кулаками, проте так і застиг у позі помсти.

— Я тобі розкажу все. Бо щоб ти збожеволів, треба довести тебе до кондиції, — продовжував учитель. — Вона — теж приманка, — учитель махнув рукою на Марі, якої начебто зовсім не стосувалося те, що тут діється. — Думаєш, багато знайдеться дідуганів, які викупляють з рабства покинутих і забутих жінок без паспортів, беруть їх за дружин, роблять документи, залишають спадщину? Жених — теж наш, підставний. Отак...