Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Скажи ще, що я — відьмак, і наша свята інквізиція спалить мене ще в цьому році, — усміхнувся Лев Львович і обернувся до стіни — розмова зі слідчим додала більше запитань, аніж відповідей.

Новий рік спросоння заглянув у лікарняну кімнату. Дихав важко, через раз, пережовуючи нічні жахіття, що влаштували начебто цивілізовані й адекватні люди. Якби Новий рік вмів говорити, він попросив би аспірину — голова розколювалась. «Жах! — подумав Новий рік. — І вони ще гадають, що вони думають...»

Лев розплющив очі. Біля нього сидів утомлений Борис.

— Ура! Нарешті! — зрадів юнак. — З Новим роком! З Новим щастям! — вигукнув урочисто і подарував Левові кулькову ручку з логотипом «EURO-2012» та написом «Ласкаво просимо у місто Лева!»

Лев розчулився. Не сподівався такої уваги від чужого хлопця. Зрештою, всі люди від самого народження для нього були чужими.

— Я вас не хотів будити. Тому чекав, щоб привітати, — пояснював Борис, поправляючи окуляри. Видно, в його сім'ї були прийняті взаємні привітання на всілякі урочистості.

— Дякую. Дуже гарна ручка, — похвалив Лев.

— Я такі маю ще для батьків. Їх мало. І вони дорогі. Ручна робота. Мені три подарувала делегація Франції під час чемпіонату Європи з футболу.

— Ого! — мовив Безрукий захоплено. Мусив хоч чимось віддячити хлопцеві.

— Так, я підзаробляв трохи перекладачем.

— Ти володієш французькою?

— Вільно, — сказало юне диво природи. — Й англійською, іспанською, німецькою, японською. Не кажучи вже про російську.

— А де батьки? — раптом запитав Лев. — Чому ти тоді тут, сам... зі мною?..

— На конференції в Мюнхені. Були. Нині приїдуть і мене заберуть, — мовив сумно. — А мені цікаво з вами...

Лев пропустив повз вуха хлопцеві компліменти.

— Ясно. А де ти зламав руку? — запитав, щоб не мовчати. Люди, коли комусь щось винні, лізуть у душу, задають дурні запитання. Це один з культурних методів віддяки.

— Вдома. Пересував шафу, — сказав високий, худий, з м'язами, як у горобця під коліном, «ботанік».

— Та де тобі шафи пересовувати! — здивувався Безрукий. — Та тобі можна хіба книжки пересувати!

— Шафа була з книжками, — поправив Борис.

— Тоді можна, — засміявся Лев Львович.

І тут до палати громовицею вбігла заклопотана жіночка в окулярах, діловому костюмі й строго заплетеним на голові волоссям.

— З Новим роком! — цмокнула Бориса. — Вже, негайно їдемо, залишай усе, подарунки вдома, побігли, симпозіум у Києві! — випалила і потягла за гіпс Бориса в двері. — Бо тато замінує аеропорт...

Той лише з порога встиг вставити одне слово:

— Мама...

І все. Лев Безрукий залишився сам-самісінький. На душі було порожньо. Хлопця не вистачало. Такі дивні люди: або ціле життя не можуть звикнути, або звикають моментально.

Лев потягнувся до хлопцевої тумби, взяв його записника. Відкрив на сторінці 1 січня. Там уже був запис: «Я захоплююсь Левом Львовичем. У ньому щось є, що притягує. Неземне. Такого загадкового екземпляра я ще не бачив». Безрукому стало соромно, що без дозволу вліз у чужі думки. Він узяв подаровану ручку і написав: «Я теж хочу тобі зробити подарунок, друже. Я подарую тобі підозру, яку нашептав мені Новий рік, коли я спав: «З-поміж безлічі твоїх думок чужих — безліч». І підписав: «Твій друг Лев Безрукий».

«Вундеркінд має рацію, — подумав Лев. — Я дійсно «екземпляр». Якщо вже він мене виділив зі свого вченого середовища академіків та професорів».

День нового року минув, як сотні старих. Лікарнею блукала пустка та черговий персонал. Усі відпочивали. Забігла мила медсестра запитати, чи все нормально...

Сам-самісінький, Лев між думанням розгадував Борисові кросворди. Душею то снувала пустка, то висів такий тягар, що тягнув до вікна. Найстрашніше було дрімати — тоді жахи розгулювались на повну. Його знесилений мозок не встигав переробляти всіх тих нісенітниць і зависав. Тоді Лев відключався і засинав. У сні мучився, розмовляв, але того не пам'ятав. Після своєрідного перезавантаження сном прокидався зовсім іншим.

Бардак у голові не відбивався на його тілі. Фізично почувався добре. Йому здавалося, що навіть краще, ніж до падіння.

Від переслідування думок утікав у снодійне. Добра медсестра не відмовляла — давала таблетки і колола за першим покликом. Тоді було декілька годин безвісті — і все спочатку. Левові здалося, що він божеволіє. Все частіше його почали переслідувати картини середньовічних страт і тортур. Божевілля не приходило до нього тихо, лагідно переносячи у світ ілюзій. Воно в нього уривалося ґвалтівником, шматуючи на криваві кусні м'ясива спротив і безсилля...