Андрій Процайло - Привид безрукого ката

Представник старого року у лікарні помаленьку пострибував на милицях по палаті, він нікуди не спішив, бо передноворічні приготування не для калік. Час не ходить всюди однаково — однозначно...

«Вир життя закручує здорових і тих, хто має мету», — подумав Безрукий Лев, боячись розплющити очі, аби не нарватися на нахабного «ботаніка», який своїми зазубреними мізками не може збагнути, що думання втомлює. Тим паче, коли свого думання — по горло. І воно застрягло там міцно, позабиване клинами та укріплене всілякими сучасними причандаллями.

Лев відчував, що після цього «дивного», м'яко кажучи, випадку, коли доля його звела віч-на-віч зі смертю, і яку, судячи з газет, він завдяки чомусь чи комусь в останню мить фантастично обдурив, з нього наче щось відщепили, вирвали з нуздром. І розумів, чого гріха таїти, що багато чого і додавалось, підсаджувалось штучно, проте не могло прирости, зріднитися з тим, що залишилось.

Лев з усіх сил намагався повернутись у минуле. Він напружив пам'ять, задав собі конкретну дату — 30 січня 1980 року. Бо однозначно починати треба з самого початку...

А

Богдан біг до своєї Марічки. Літо довго тримало сонце на небі й радісно вело хлопця до нового міста. Там вони мали таємницю!

Богдан не чув душі в Марічці, а вчора відчув ще й блаженство тіла! Яка вона соковита! Вся!

День пройшов як у тумані, що стелився, наче небеса.

Ніби не спішив, але так щось підганяло, що від того було лячно. Як на пласі.

Примчав, побачив її розтерзаною... А над нею — задоволеного сина лавника. Голого.

Душа не могла стерпіти...

Лікар зайшов не сам. Замість жартівливих тирад буркнув «добрий день», поставив біля ліжка крісло, строго сказав:

— Коли закінчите — повідомите. Прошу — недовго. Ваша законність не втече, а без здоров'я правда одна — цвинтар...

На лікаря спідлоба з єхидною усмішкою глянув рудий худий чоловічок середнього зросту з жирним прилизаним волоссям. Якого і стосувалися повчання лікаря.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — сказав увічливо. — Правда, вона, так би мовити, як дишло, — куди повернув, туди й вийшло, — хихикнув, підсунув крісло ледь не до голови хворого і всівся перед ним.

— Закон... — поправив лікар.

— Не зрозумів?.. — перепитав рудий.

— Закон як дишло... Якщо ви маєте на увазі прислів'я... — глузливо мовив лікар під голосне пирскання обкладеного кросвордами вундеркінда.

Рудий нервово засовався у кріслі, засопів під ніс і промимрив щось на кшталт того, що він сам собі прислів'я. Явно не звик, щоб йому перечили. І ще ввічливіше, аж до нудоти, повідомив лікареві:

— Можете бути вільні.

Якщо відкинути руде волосся, то чоловічок був увесь контрастний: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі шкарпетки, чорні черевики, білі ґудзики піджака!..

Він довго рився у своєму чорному портфелі, вийняв білий аркуш паперу, взяв чорно-білу ручку і сказав:

— Думаєте, мені оце найбільше потрібно? Я що — не людина? Чи Нового року не святкую? Що поробиш — служба!..

Лев Безрукий після повернення з того світу міг би дати голову на відріз, що якраз рудому це найбільше потрібно! Нутром відчував.

— Я так здогадуюсь, — обережно почав Лев, бо збагнув, що має справу з рідкісним екземпляром, — що я мав би знати, хто є ви?..

— Так. Перепрошую. Я — слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції.

Свого імені він не назвав. Лев не наполягав. Назвисько само перло з нього своєю вогненною хитрістю.

Рудий розчарувався реакцією потерпілого на його серйозну посаду.

— Якщо скажу, що мені приємно — збрешу, — випалив Безрукий. — Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися...

— Щодо «дещо», — парирував слідчий, — то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе... Так що... Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.

«Ось і маєш екзамен пам'яті, — подумав Лев. — Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки...

— Прізвище, ім'я, по батькові? — почав слідчий.

— Безрукий Лев Львович.

— Якась звіряча родина, — гмукнув рудий. — Число, місяць, рік народження? — продовжив.

— 30 січня 1980 року.

— Місце народження?

— Львів.

— Конкретніше?

— Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.

— Ви що, знущаєтесь?

— Ні.

— Вулиця, квартира?