Андрій Процайло - Привид безрукого ката

— Зрозуміло, що нічого не зрозуміло... — рудий зам'явся. — Я боюсь, що своєю відвертістю можу зашкодити слідству, — і скоса глипнув на «ботаніка», який вирячився на них з відкритим ротом, у якому вже зібралася від смачних новин слина і ось-ось мала скапнути.

— Борисе, йди погуляй! — сказав суворо Лев.

Хлопець знехотя сповз з ліжка і поплентався до дверей.

Де йому сперечатися з тим дивним чоловіком, який обкрутив залізного на перший погляд слідчого, як пацана.

— Я аспірант кафедри історії та етнографії України інституту соціальних дисциплін. Багато мандрую, записую. Останні два тижні був у Львові, бо працював у бібліотеках та архівах. Працюю над одним цікавим історично-етнографічним дослідженням. Ідею мені підкинув професор із Харкова. Під час екскурсії Львівською ратушею, коли гід розповідав про судочинство у Львові, зокрема, легенди про привидів ратуші, професор раптом запитав мене: «А що ви знаєте про долі львівських катів, колего?» Я знітився: «Майже нічого», — відповів. «Дарую ідею», — сказав професор. Ми про це більше не згадували, але долі катів переслідували мене все частіше, не давали спокою, врешті-решт я все-таки взявся за дослідження.

— І що? — запитав рудий якось невпевнено.

— Нічого, — відповів Лев, уловивши краплю іронії в запитанні. — Кажу ж — у вільний від аспірантури час два тижні до пізнього вечора працював у бібліотеках та архівах.

— А як же бойовий гопак? — запитав слідчий.

— Ніяк. Вже місяць секція не працює. У нас забрали приміщення. Колись бойовий гопак врятував мене в дитячому будинку від невпевненості та самотності. Тепер я хотів йому віддячити, навчаючи дітей з фізичними вадами. Не вийшло...

— Я бачив вас у тренувальному бою. Випадково. Але впізнав аж тепер... через руку. Вражає. Зважаючи...

— На моє каліцтво.

— Так.

— Ви про будь-які неприємні речі можете говорити сміло. Я звик все називати своїми іменами.

— А я — ні, — мовив рудий. — Тепер конкретно про двадцять перше...

— Я був у бібліотеці Стефаника. Аж до закриття. — Безрукий на мить задумався.

Слідчий, скориставшись паузою, заглянув у свого записника.

— Правильно? — запитав Лев.

— Правильно, — відповів рудий. — Записано у книзі відвідувачів.

— Так от, я зробив собі там же декілька ксерокопій і вийшов. По дорозі зайшов у магазин, купив батон, майонез, молочну ковбасу і...

— Голландський сир, — нагадав слідчий.

— Дійсно, голландський сир, «Російський». І пішов додому. Повечеряв, сів за стіл, увімкнув комп'ютера... — Лев спантеличено дивився на слідчого.

— І все? — запитав рудий.

— І все, — відповів Лев. — Аж до пробудження тут. Чортівня якась!

— Не згадуйте лихого, — порадив слідчий. — Все вами розказане — повністю збігається. До деталей. Далі коротко, й так заговорилися. Ваша квартира була замкнена зсередини. Слідів перебування когось іншого не виявлено. Вікно відчинене. Ви вистрибнули з вікна. Постає питання: чому?

— Н-не знаю. Я ніколи не думав про самогубство. Ніколи. Тим паче, останнім часом я почувався дуже добре, майже щасливим. Мене цілком полонило дослідження. З головою.

Слідчий змовчав на репліку Безрукого. Хоча деякі сумніви, пов'язані якраз із головою, у нього все-таки з'явилися.

— Ви впали на дах автомобіля. Таксі якраз розкрутило на засніженій дорозі, і воно врізалося в стіну. Тут ще зверху на додачу ви. Водій не може прийти до тями, каже, аварію спровокувала пасажирка, що вдарила його у голову. Але це вже інша історія. Наша добігла на сьогодні кінця. Якого не видно... Тут залишається один варіант...

— На мене найшло, і я викинувся з вікна, — не вперше за нинішню тривалу розмову вгадав думку слідчого Лев.

— Отже, якщо ви, Леве Львовичу, не заперечуватимете, я все це гарно оформлю, і ви підпишете...

— Не заперечуватиму. А ви все ж таки завершили роботу.

— Отож. Хоча й не сподівався. Завдяки вам.

Слідчий знову почав перетворюватися у чорно-білого, сухо побажав Безрукому щасливого Нового року і вже у дверях палати, наче собі щойно згадав, мовив:

— І ще: вам обов'язково доведеться пройти психіатричну перевірку. Такий закон.

Знесилений Лев Львович знав напевне, що рудий слідчий довго думав, як би це делікатно повідомити йому, що він — псих...

До палати забіг лікар і побажав у новому році зустріти поменше таких екземплярів, як слідчий.

Борис теж не забарився поділитись своїми вундеркіндськими спостереженнями:

— Я ще такого чудернацького слідака не бачив. Бо він не тупий, сто процентів. Я підозрюю, що якимось чином ви його зробили таким. Може, ви гіпнотизер?..