Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

На поганому варіанті головний привид Львова і зупинився.

Він підвівся, набрав повні легені вітру і полетів у ратушу. У свій кабінет. Щоб працювати...

Зайшов. Мер Юрій Змієборець сидів за столом. Переглядав якісь папери.

— Якого дідька ти тут робиш? — обурився Домовина. — Маєш тіло, дружину, дітей — іди додому і насолоджуйся життям!..

Боже, які ці люди телепні!.. Не вміють смакувати життя... Оце попробував би Змієборець невидимим тинятися ратушею і надіятися на чудо... Що коли-небудь звільниться і злетить...

Домовина і Змієборець мали один кабінет на двох. Мер, звичайно, привида не бачив і не чув. Не знати навіть, чи відчував. Зате привид усе бачив і все знав. Та от мало що міг вдіяти... Отаке-то життя. Змієборець, на відміну від попередніх мерів, Домовині не заважав. Удень привид терпів його легко. А ось з настанням сутінків це давалося йому непросто. І зараз, коли Домовина мав прийняти вкрай важливі рішення, присутність мера його неймовірно дратувала...

— Іди додому!.. Йди геть!.. — навіював привид мерові. Але той не зважав. Сидів у кріслі, як прилиплий до каструлі вареник...

І що мав робити головний привид?.. Змієборець тут більшою мірою господар — бо має тіло...

Домовина вирішив заспокоїтися і займатися своїми справами... Вийняв пляшечку парфумів, оббризкав весь кабінет. Щоб духом мера не смерділо.

Нестерпний Змієборець повідчиняв вікна. Хоч надворі стояла застуджена весна. Вітряна, слизька і розхристана... Точнісінько як настрій у головного привида Домовини...

Лев стояв на площі Ринок перед ратушею і пильнував велику стрілку старезного міського годинника.Коли вона перескочила на одинадцяту — увійшов у будівлю. Охоронець його не займав, бо звик до вештання туристів, які прагнули потрапити на оглядовий майданчик на ратуші, щоб подивитися на нічне місто.

Приймальня мера була порожньою. На стіні пульсував годинник — далеко не такий, як на будівлі. Сучасний. Без життя. На батарейках.

— Заходьте, Леве Львовичу, — заговорила приймальня голосом мера. З якогось прихованого динаміка, здогадався Безрукий.

Кабінет міського голови ввечері здавався зовсім іншим. Похмурим і чужим.

— Я тут... — мовив Лев. Наче прагнув, щоб Юрій Данилович звернув на нього увагу. Бо погляд мера був десь далеко, за тридев'ять земель.

— Це добре, пане Леве... Дуже добре... А ось я такої впевненості щодо себе не маю...

Довгих декілька хвилин чоловіки дивилися один на одного, ніби шукали якогось іншого зв'язку, крім очей... Не знайшли. Тоді мер почав:

— Я вам розповім дещо... Це, в основному, дивні збіги, що переслідують мене останній тиждень... Гм... І ще дещо. — Сумніви вискочили на його обличчі, натягнули канат і почали перетягувати: хто — кого? — Але все по порядку... Тоді ви зрозумієте, чому я казав вам, що здурів... І пересвідчитеся, що я з вас не кепкував... — Мер запросив гостя сісти. Як і обіцяв, почав готувати каву. Її запах трохи перебивав холодну моторошність, що витала в кабінеті.

— Так... — Безрукому наче заклинило язика. Мізки буксували, як старий комп'ютер.

Мер чекав, що вчений ще докине кілька слів. А коли збагнув, що чекання марне, заговорив сам. Був схвильований і цього не приховував.

Юрій Змієборець детально розповів сон, в якому у нього намагалися викрасти душу і ледь не втопили... Розказав про розпатлану жінку, що попередила його «про сидіння на смерті». Згадав про вранішній візит Лева, після якого він полегшено зітхнув, бо виплутуватися з чортівні вдвох набагато веселіше.

— Якщо нереальні події повторюються не лише у моїй голові, а ще й у головах інших, — це вже не божевілля, правда?

Безрукий, загартований злиднями у дитячому будинку, знав, як змусити мізки працювати. Він пообіцяв їм на вечір шоколад з горіхами. Від того в роті з'явилася слина і завівся язик. Дар мови було успішно реанімовано.

— Не факт, — відповів він тепер уже упевнено.

— Тобто?.. — Міського голову така відповідь не влаштовувала.

— Це може означати, що божевілля прагне стати реальністю...

— І що, цьому можна запобігти?

— Так. — Безрукий зробив тривалу паузу. — Прийняти нову реальність.

— А це значить, що я сиджу на смерті і що привиди хочуть украсти у Львова душу?

— Атож.

— Тоді я нічого не розумію...

— Все ви розумієте, Юрію Даниловичу, — втішив мера Лев. — Просто ваш теперішній земний досвід не дозволяє цього прийняти.

— А як бути?

— Не знаю... Переконаний лише в одному, що «бути» — треба ще заслужити... Сидіти склавши руки — не поможе... Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз із нами відбувається, виявилося наївними масовими галюцинаціями. Повірте, я маю досвід спілкування з привидами. Я ж Безрукий... У прямому і переносному значенні. — Лев показав свою покалічену, обрубану руку.