Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Змієборець затявся — душі не віддав. Знесилені впертістю Змієборця привиди позалітали назад у картину і зникли. Древня ратуша провалилася у прірву вічності — у рамці зяяла чорнота... Така насичена, аж світилася. Була ніби живою. Стогнала від пекельного болю, корчилася, а коли вже не змогла терпіти, з картини посипалися іскри... Страшнючі, як колись із чорно-білого телевізора, якого малий Юрко сам вирішив відремонтувати і ледь не спалив хати... Мер хотів було кинутися гасити пожежу, але побачив себе приклеєним до високого дерев'яного крісла... Навіть голова не рухалася — потилицю присмоктала липка спинка... Мер збагнув, що він мимоволі став свідком якоїсь жахливої таємниці, після якої...

— Смерть, — підтвердила картина солодким голосом, від якого Змієборцю стало млосно. А через мить на екрані з'явилася власниця голосу. Її мер не міг не впізнати. Перед ним була власного персоною, трусилася від реготу... смерть.

— Документальний фільм, — скрипнула щелепами старушенція. — Прем'єра для останнього мера, — труснула кістками і зникла...

І побачив Змієборець середньовічний Львів, безбарвний, худий, висохлий на тараньку... І дракона, чорного, як смола, схожого на вовкулаку! Дракон нахилився над річкою і пив, пив, пив... Жадібно, ніби востаннє. А коли річка перетворилася на глибочезний рів, чудовисько знайшло джерело, затоптало його своїми лапищами, насунуло купу мулу і всілося верхи, наче закоркувало своїм волохатим задом кратер вулкана... І застигло, перетворилося у кам'яну скульптуру... Тоді над ровом почало рости місто. Віки минали, як секунди, і небавом Змієборець побачив сучасний Львів... Красивий і величний!.. У ньому щасливі люди — милуються містом, а під ними... змія, що крадькома підземеллям повзла до дракона. На ній верхи сиділа смерть і скалила зуби... Змія заповзла в пащеку дракона, і стався вибух! Річка вивергнула чудовиська і затопила місто... Смерть плескала у свої кістляві долоні й реготала від передчуття моря трупів...

Мер відчув, як вода наповнює легені, як серце стишує ритм, як мозок затуманює, і... прокинувся.

Був мокрий, наче хлющ, і зовсім знесилений.

— Ти кричав уві сні! — повідомила дружина.

— Ще б пак... — Змієборець коротко переповів їй сон.

Тривога не відпускала. Такі раптові перепади настрою, звичайно ж, не додають оптимізму. Дружина пояснила стан чоловіка синдромом досягнення успіху. Так буває, розсудила вона, коли роками товчешся заради мети, вичавлюєш із себе всі соки, а коли мрія в кишені — розслаблюєшся... І знову застій, апатія... Допоки не придумаєш собі нових проблем, які терміново треба вирішити...

Мудра дружина у мера. А що дивуватися?.. Чоловіки без мудрих дружин — ніякі. Якими б звивинами їх не винагородив Бог і яку б шовкову стежку їм не стелила доля...

Дорогою до мерії Юрій Данилович трохи заспокоївся. Вибудовував собі в голові план роботи на день. А був він насичений... Може, дійсно, взяти відпустку і трохи відпочити? — запитав себе словами дружини. Й одразу відповів: не час. Ще трошки... Ще два вкрай важливі іноземні проекти — і вже тоді...

Перед мером хтось уважний завбачливо відчинив важкі вхідні двері міської ратуші. З них, наче на мітлі, вилетіла жіночка із скуйовдженим чорним волоссям, у довгій квітчастій сукні.

— Ти сидиш на смерті!.. — кинула вона в очі Юрію Даниловичу і розчинилася на площі Ринок. Наче її й не було...

— Божевільна! Не звертайте уваги!.. — лепетав хтось збоку. Але мерові оте її «Ти сидиш на смерті!..» запало не лише в голову, але й у душу... А душа ох як уміє помучити, коли щось не по її...

— Юрію Даниловичу, вибачте, прошу...— хвилюючись, затиналася секретарка Віра. — Знаю, що у вас через п'ятнадцять хвилин важлива зустріч, але один пан... Напористий, як... — не договорила. Ледь не сказала шефові «як жеребець» і почервоніла...

— Хто? — спокійно запитав мер. Він знав, що просто так Віра не турбуватиме.

— Доцент кафедри етнографії Безрукий Лев Львович.

— З яким питанням?..

— Не хоче говорити, бо інакше, каже, його заберуть у божевільню...

Мер декілька секунд дивився в безвість, наче вона мала підказати йому, чи варто перед однією з найважливіших зустрічей у його житті витрачати час на настирливого відвідувача.

— То що?..

— Хай заходить. На п'ять хвилин. Якщо я не зможу, сама будеш його спроваджувати.

— Добре...

Безрукий з'явився у кабінеті мера розгублений і блідий, як полотно. Наполегливість, з якою штурмував секретарку, зникла, випарувалась... Бо тепер треба було пояснити впливовій публічній людині, яка звикла оперувати фактами, що він не схиблений на своїх етнографічних зацікавленнях учений...