Дорота Тераковська - Дочка Чарівниць

— Могла би, — спокійно відповіла Чарівниця.

— То зачаруй, — попросило Дитя. — Це було так гарно. Мої руки були тоненькими сріблястими галузками, а голова… голова була така горда від того, що вона — вершечок ялинки! Зачаруй мене…

— Мені цього не дозволено! — сказала Чарівниця. — Я маю право тільки на три чарівні перетворення, щоби врятувати тебе. Звичайні чари — це зовсім інше, можу чарувати, скільки тобі заманеться. Я могла би також чарувати для Селян — для їхнього добра, і то без ніяких обмежень, але не хочу, бо тоді би вийшло на яв, що я — Чарівниця…

— …і що тоді?

— Тоді, як це зазвичай у житті буває, одні допомагали би нам сховатися від Загарбників. Але знайшлись би інші, які видали би нас у їхні лабети. Люди слабкі, а за наші голови призначена висока винагорода.

Таким робом у старій стайні за Селом Дитя, розпочинаючи шостий рік життя, довідалося, що є такі собі Загарбники, і вони багато би дали за те, щоб схопити їх із Чарівницею. І хоча Загарбники у своїх прегарних лискучих обладунках на величезних гнідих конях і далі видавались Дитяті прекрасними, воно вже знало, що ті несуть зі собою Смерть. Воно збагнуло це, перемовившись кількома словами з Опікункою:

— …а якби вони нас схопили, то що тоді?

— Вбили би, — коротко відповіла Чарівниця.

— А хто такі Загарбники? — знову спитало Дитя.

— Невдовзі прийде час це тобі пояснити. Ще зарано. Зате пора навчити тебе читати, писати й рахувати, — завершила Чарівниця, пораючись у вбогій оселі.

Лише тепер Дитя помітило, що те, як Чарівниця порається у кожному їхньому тимчасовому домі, дуже схоже на чари. Не надто напружуючись, усього кількома зграбними рухами, Чарівниця перетворювала кожне занедбане приміщення на затишне. І незабаром виявлялося, що колишня діра починає скидатись на цілком пристойний дім зі столом, ліжками, комодом і навіть лампою над столом. Миші, якими буквально аж кишіла їхня стайня, від одного поруху її руки шмигнули у свої нірки. Лампа засвітила рожевим світлом. А що ще дивніше — цього Дитя ще не знало — світла лампи не видно було знадвору, і стайня й далі скидалась на покинуту.

Цілу зиму, довгу й морозну, Дитя навчалося під наглядом Чарівниці. Вдень вчило абетку — літера за літерою, а потім читало оповіді з великої, пошарпаної книги, видобутої з мішка. Вночі ж, коли Дитя спало, Опікунка клала йому на голову свої великі руки і щось мурмотіла. Щодня Дитя примножувало знання. Не минуло й місяця, а воно вільно читало, писало й рахувало. Довгі зимові вечори стали приємнішими. Бо Дитя вже легко читало велику пошарпану Книгу Чарівниці.

Була це найдивовижніша Книга у світі, але Дитя, для якого вона взагалі була першою у житті книжкою, не знало про це. Хтозна, може, воно навіть думало, що всі книги саме такі?..

Чарівниця стежила за ним краєм ока, коли воно зачитувалось історіями з вижовклих й уже трохи ламких і зітлілих сторінок. Й усміхалася до себе вузькими вустами. Раз навіть — а сталося це вперше за майже шестирічне знайомство Дитяти й Чарівниці — голосно і наче тріумфально розсміялася. А було це так.

Дитя зосереджено читало коротенький розділ Великої Книги, що називався «Магічні перевтілення». Невідомий автор пояснював, які закляття слід шепотіти і як поводити руками, щоб, скажімо, перетворити мишу на яблуко чи павука на клубок вовни. Чарівниця з напруженою увагою вдивлялася у Дитя холодними сірими очима. Пильно спостерігала, як Дитя беззвучно ворушить губами, як бубонить слова закляття, а потім незграбно водить ручками. Бистрі очі Чарівниці вже давно помітили на столі маленького коричневого павучка. Дитя також його бачило.

…павучок вільно рухався на своїх високих зігнутих ніжках величезною для нього стільницею. Рожеве світло лампи надавало його павучому тільцю фіалкового відтінку. Дитя шепотіло щойно вивчені заклинання і чудернацьки вимахувало ручками — павучок повз… Рухи ставали дедалі зграбнішими й плавнішими, а слова, які бурмотіло Дитя, — наче швидшими. Павучок все хутчіше наближався до краю стола. Дитя далі намагалося впоратися з чарами — адже вони так ретельно описані у Великій Книзі — зараз павук упаде або повільно спуститься донизу на довгій павутині… Чарівниця не спускала з Дитяти холодних сірих очей… а павучок біг… біг… біг… і раптом скотився зі столу барвистим вовняним клубком! І в ту ж мить Чарівниця залилася радісним, вільним, переможним сміхом. Проте відразу ж суворо сказала: