Дорота Тераковська - Дочка Чарівниць

Вершники в обладунках ставали все вищими, а їхні злісні верески долинали до втікачок вже зовсім чітко. Попереду на гнідому коні мчав могутній Загарбник, його неймовірно міцну статуру не міг приховати навіть обладунок.

— Цей, певно, любить убивати, — подумало мимоволі Дитя, що бігло поруч Чарівниці, коли раптом… раптом відчуло, що воно вростає у землю й застигає. Поряд із темної вологої землі раптом виріс голий кущ із гострими колючками.

— …значить, я зараз кущ, схожий на неї, — сказало до себе Дитя подумки, і величезним зусиллям волі ворухнуло однією зі своїх галузок-рук, щоб побачити на ній такі ж гострі, довгі колючки. — Шкода, що у нас немає бруньок. Вони такі приємні, пухнасті й сповіщають про прихід весни. Особливо вербові котики. А ми дуже похмурі кущі. Мертві. Цікаво, чи ми би зацвіли, якби нас от так залишити кущами днів на десять під теплим сонячним промінням?

Так собі міркувало Дитя, довіряючи чарам своєї Опікунки, коли розлючені вершники загарцювали на чорному клапті поля. Довкола не росло жодного деревця, не височіло жодного горбика, не було теж жодної оселі, навіть руїн якоїсь хати.

— …та ж не могли вони під землю запастися! — репетував Чорний Вершник попереду. — Шукайте їх. Не може бути такого, щоб вони зникли!

— …але ж їх ніде немає, пане! — гукали інші.

Чорний люто вперіщив канчуком по обличчі одного зі своїх поплічників.

— Коли кажу, розтелепо, шукати — це значить шукати! Не могли ж вони у повітрі розтанути!

— Прецінь це чарівниці, пане, — озвався несміливо інший вояк. — Хтозна, що вони могли утнути…

Коні неспокійно гарцювали, пирскаючи і нетерпляче б’ючи копитами. Лицарі вивергали прокляття і металися на невеличкому клаптику землі. За мить їхній очільник із ненавистю та завзяттям зігнав свій гнів на одному з мертвих кущів з гострими колючками, з усієї сили рубонувши його своїм гострим коротким канчуком. Кущ безсило впав на землю. Чорний вершник люто цвьохнув свого коня, а слідом за ним поскакали геть із вереском та прокльонами його супутники.

…лежачи безпорадно на землі, кущ поволеньки, спроквола прибирав подобу Чарівниці. Очі в неї були заплющені, вона лежала непорушно, а її бліде обличчя перетинала довга кривава смуга.

— Скажи щось, — шепнуло Дитя. — Скажи тільки, що ти жива…

— Я жива, — ледве промовила Чарівниця.

— Тобі боляче, — радше ствердила, ніж запитала її вихованка.

— Боляче. Вийми з мого мішка пляшечку з рубінового кришталю і влий мені до рота кілька крапель…

Дитя слухняно виконало те, що звеліла Чарівниця. Рідина в пляшечці також була рубінова, подібна на кров. Коли кілька краплин потрапило до рота Чарівниці, на її обличчя поволі повернулася звичайна, здорова засмага. Сірі холодні очі розплющились і тяжкий нерухомий погляд зупинився на личку схиленої Малої.

— Вони поскакали геть?

— Так, — відповіла дівчинка. — Вже їх не видно.

— Тоді треба поспішати. У нас обмаль часу, — пожвавилась Чарівниця і підвелась із землі.

Кривава смуга на її обличчі поблякла, а в тіло вливались нові сили. Рубіновий еліксир, що зберігався у кришталевій плящині, діяв дуже добре. Вже за мить Чарівниця і Дитя хутко простували полями в бік усе ближчої, порослої темним лісом гори.

Далі дорога, якою простували Чарівниця й Дитя, вже не мала перешкод, хоча й була довга та виснажлива. Залишилось подолати дві високі, порослі лісом гори. Крім того, перед ними лежало ще кілька Сіл і два Містечка. Все-таки через одне з них мандрівницям доведеться пройти, бо тільки там був міст, що вів на інший бік широкої бистрої Ріки.

— Містечко перейдемо вдосвіта, між ніччю й днем. Це час, коли ті, що здорові, сплять найглибше, і коли приходить Смерть, якщо має по когось прийти. Між четвертою і п’ятою годиною ранку. Це сірі години, і не для всіх вони добрі, але саме для нас вони найкращі, — сказала Чарівниця.

Обидві якраз сиділи у невеличкому гайку поблизу Містечка і чекали, коли ж настане ніч. Від голоду рятували їх сухарики і сушене м’ясо, яке Чарівниця ховала у своєму клунку, здається, в необмежених кількостях. Дитя вже почало підозрювати, що, вочевидь, ці сухарі й м’ясо множаться у мішку в чарівний спосіб, бо їх ніколи не зменшувалося, і вони завжди наїдалися досита. Тільки що після цієї поживи набагато швидше, ніж після звичайної їжі, повертався голод.

Ніч настала швидко, як це буває зазвичай на зламі зими й весни. У холодному чистому повітрі луною відгукувались удари годинника, що поважно вибивав кожну нову годину. Коли вибило третю, Чарівниця ще трохи почекала, а потім вони помаленьку рушили до будівель, що маячили віддалік.