Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді

Воріт не було. Величезних залізних воріт, що так добре запам’яталися Марті ще від першого вторгнення, воріт, за якими валялася безтямна й оголена Джошева душа, — не було. Коли Марта усвідомила, що не бачить виходу, не бачить кордону між рівниною Великого Здрайці й світом живих, вона здригнулася, позадкувала, як ніколи гостро відчуваючи всередині себе самої ту діру, що прорвав у ній Мовчун, коли випадав у собаче тіло Одновухого… І наче невидима лава, наче розплавлена сталь ринула крізь жінку, обливаючи вогненним потоком ту саму діру, твердіючи по краях, набуваючи форми, ваги, реальності — Марту судомило від болю, але біль ніс очищення, у ньому ховався вихід — вихід із пастки, і Марта раптом подумала, висвітливши у свідомості, що туманіла від дивовижного болю, наївний і простий здогад: ворота — це я!

І стала біля розчахнутої пащі, біля двох металевих стулок заввишки вдвічі… ні, утроє вищих од неї самої. Стулки злегка погойдувалися, розходились у різні боки, наче складені чашечкою долоні, коли їхній хазяїн збирається зачерпнути води з гомінкого струмка, і на сталевій поверхні найближчої долоні — Марта чітко бачила це — було викарбувано вигадливий барельєф, безліч фігурок, переплетених у найнеймовірніших поєднаннях, немов лози занедбаного виноградника.

Ось і вона сама, маленька, дев’ятирічна, роззявивши рота жадібно слухає батька Самуїла; а ось вона вже у Відні, у ліжку з Мовчуном, вигинається в пароксизмах пристрасті й безгучно кричить… А он Михал рубається невідь з ким, і обличчя братове перекосилося від напруги; під тілом повішеного виє Одновухий, Тереза сповиває дитину, розпластаний, мов хрест, на холодній підлозі келії молоденький чернець Ян, строгий абат Ян вислухує сповідь дами середнього віку з поглядом янгола, який попогуляв; падає палаючий Мардула у воду Гронча; під ножем Півнячого Пера сповзає плямиста кора з ліщинової лозини, і кільця її обвивають розчавленого підмайстра Стаса, а сивий вовк несе в зубах трирічну дівчинку, і та кричить, кричить, кричить…

Тверда п’ятірня з розгону затисла Марті рота — й істерика так само швидко відступила від жінки, як і охопила її. Михал засичав від болю в обпаленій долоні, потім мовчки посміхнувся, обвів поглядом ворота, кивнув сестрі й швидко пішов геть — від воріт до людей на рівнині, на ходу виймаючи з піхов палаш.

Поруч із ним крокував абат Ян, і рвучкий вітер хапав коричневу сутану бенедиктинця за поділ, немов хотів зупинити.

Слідом ішла Тереза.

Марті хотілося рушити слідом за своїми, але вона боялася покинути ворота, що були частиною її самої, єдиної з усіх, котра вміла не лише красти, а й віддавати.

Один безумець, який похмуро тинявся по Великому Здрайці, наблизився до воріт, потім пошкріб пазуристим пальцем якусь фігурку, невиразно буркнув, намірився йти, налетів на Марту, здивовано завмер, не бачачи жінки, ступнув, знову налетів на Марту, яка похитнулася, стенув широченними плечима й пішов околяса.

— Сивий? — самими губами видихнула жінка.

Безумець зупинився в півоберта, вуха його не по-людськи заворушилися й стали сторч, у відкритому роті волого зблиснули ікла — і Марта побачила, що зі спини Сивого, трохи нище поперека, там, де у тварин починається хвіст, росте тонкий ланцюг. Кручені кільця його вилискували синявою, сам ланцюг лиснів, потворно блищав, тоншав за два кроки від Гарклівського вовкулаки й ставав невидимий, ідучи в нікуди. Ланцюгом зненацька пробігла хвиля, так, ніби хтось, ховаючись за здибленим обрієм, підтягував Сивого до себе, але вовкулака вперто не хотів іти, вдивлявся перед собою і змушував власну спину набухати буграми м’язів, опираючись натиску ланцюга.

— Жінка… — хрипко народилося зі страшної пащі. — Ох жінко!.. Відкіля?..

— Сивий! — Марта плакала, не помічаючи цього, і важка лапа коротуна надсилу дотяглася до неї, заспокійливо поплескала по плечу.

«…А я коли почув, що знайшлася на світі така жінка, котра за душу свого мужика на Сатану поперла й придбаний товар із рук його поганих видерла — віриш, до лісу втік і цілу ніч на місяць вив! Від щастя — що таке буває; від горя — що не мені дісталося!..»

Слів цих не було вимовлено; точніше, вони були, але не тут і не зараз, проте саме їхнє світло сяяло в цю хвилину в зелених очах Сивого, відганяючи туман байдужності, змушуючи бачити, а не вирячуватися бездумно в імлу рівнини, порослої сивим волоссям.

І навіть утробне ревіння, що пронеслося над душею Півнячого Пера, не змогло позгасити впертих зелених свіч.