Генрі Лайон Олді - Пасербки восьмої заповіді

— Та пропади ж ти пропадом! — пробурмотав похмуро абат Ян, стьобнувши поглядом по віконцях, що так і зосталися відчинені. Більше не сказав ні слова.

Ішов собі й мовчав.

…Кажан-нетопир із колись перебитим крилом, яке потім погано зрослося, висів на гілці явора вниз головою та дивувався. Наставала його пора — правильна, нічна, коли дивляться не очима й живуть однією миттю — а тут людці якісь вештаються, хоч їм давно пора залізти у свої дерев’яні нори й спати або горланити пісень, зібравшись на лузі навколо багаття. Нетопир почеберяв кігтиками, шкірясті крила ляснули раз-другий — але ні, звірок залишився висіти, немов сухий лист, і тільки сумовито кліпнув круглими оченятами.

Місяць виглянув із-за кам’янистого плеча Криваня, пригадав золоті деньочки, чи то пак — нічки, коли він був молодий рогатий місяць, і тужливо замерехтів, обсипаючи жовтим пилком купку людей біля могильного горбка. Місяць не розумів, чому люди вибрали саме цей горбок, хоча довкіл на цвинтарі було доволі інших, точнісінько таких самих, але вирішив зайве не замислюватися над людськими примхами, уже й без того на обличчі плями!

Хіба що згадалося ні сіло ні впало крізь дрімоту: займався світанок; спливали останні місяцеві хвилини перед тим, як він мав піти геть; люди — здається, ті ж самі, тільки тепер їх було значно менше, — і вони з’юрмилися біля дощаної огорожі; і тумани, сизі тумани старого цвинтаря…

Північ наближалася, коли неподалік від тихого шафлярського цвинтаря зафоркав кінь, а слідом за ним зарипіли колеса — враз із тиші, немов із чужого неба, звалився тарантас.

Утім — навряд чи з неба це.

3

— З’явився… — пробурмотав абат, відвертаючись та дивлячись у фіолетове, кольору єпископської мантії, небо з великими діамантами зірок.

Дивитися на прибульця настоятелеві не хотілося — навіть для того, аби побачити, що голова гостя простоволоса: свій незмінний берет із півнячим пером той нервово бгав у кулаці.

— Хто це? — звернулася до брата здивована Тереза.

— Він. Марта, мабуть, розповідала… Півняче Перо.

— Великий Здрайця?! — зойкнула Тереза, різко підхопилася і, ступнувши назустріч постаті прибульця, котрий виринув із темряви, неприязно поцікавилася:

— Що, по батькову душу приїхав, нечистий?

— Не мели язиком, — візниця з тарантаса зморено витер зібганим у кулаці беретом спітніле чоло, хоч ніч видалася аж ніяк не жаркою, тож упрівати було начебто ні з чого. — Відчепися. Не моя вона, душа батька вашого, хоч і шкода, але не моя. Не дотягтися…

— Тоді для чого ти тут? — не витримала Марта, притискаючи до себе Джоша, який ледь чутно заскавчав. — По нього?

Вона кивнула на пса.

- І не по нього, не бійся, — з прикрістю відмахнувся Великий Здрайця. — Хоч і варто було б… Хочете, розвеселю?! Не хочете? Ну тоді все одно розвеселю. Сам не знаю — навіщо я тут! Хіба що тебе побачити, злодієчко моя, — диявол сумовито посміхнувся, умощуючись поруч та вдаючи, ніби хоче обняти Марту за плечі.

Марта вже хотіла відсунутися, але чомусь цього не робила, тільки мерзлякувато скулилася.

Помовчали.

— Спасибі, - не до речі буркнув раптом Михал і затнувся, мовби присоромлений.

— Кому? — щиро здивувався Півняче Перо. — Кому ти дякуєш? Мені?!

— Тобі, - кивнув Михал. — За те, що і Марті, і мені допоміг тоді живими піти. От уже від кого не чекав допомоги… Але все одно — спасибі.

Явно розгублений Здрайця не здобувся на слово. Запала напружена пауза, під час якої абат Ян думав, що за простим «спасибі» криється «спаси, Боже», хоч, правда, більшість про це давно забула.

- І що ж ти збираєшся тепер робити? — знову першою не витримала Марта. — Адже я розумію… Ох, нічого я вже не розумію, тільки ж від тебе просто так не відчепишся! Що робитимеш, я тебе питаю?!

— Та не знаю я! — ледь не вигукнув диявол у вічі жінці, бризкаючи слиною. — Не знаю! Колись мені було зле — якби ти знала, злодієчко, як мені було зле!.. Неправильне це слово, немає таких слів у людській мові, це треба пережити самому! І зараз мені погано, але зараз мені саме погано, я вперше в житті відчуваю саме таке, вперше відчуваю правильність сказаного!.. Ну навіщо, якого чорта тебе занесло до Відня, злодієчко?!

Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих — ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився? — здивувався абат Ян. — Господи, прости мене, грішного, — може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!»