Джон Толкін: Хранителі Персня

Фродо нарешті не стримався і розсміявся: на душі в нього стало тепло та радісно.

— Один залиш — для нас! — сказав він. — Але чи ти можеш іти ось так — без речей, без харчу?

— А ви зачекайте хвилинку, я все потрібне принесу! — заспішив Сем. — У мене все готово. Я знав, що ми сьогодні вирушимо…

Він побіг до табору, витяг свою торбу з-під купи речей, що навалив Фродо, коли розвантажував човен, прихопив ковдру про запас, кілька пакунків з харчами й бігцем повернувся назад. [429]

— Всі плани ти мені сплутав, — сказав Фродо. — І ніяк мені від тебе не відчепитись! Але я радий, Семе. Не можу навіть висловити, який я радий. Сідай! Недарма з самого початку передбачалося, що ми підемо разом. Так і зробимо, а друзі наші хай самі знайдуть безпечну дорогу! Блукач їх догляне. А побачитись знову нам з ними навряд чи доведеться…

— Ну, може, ще пощастить, пане. Все може статися.

Таким чином Фродо з Семом вирушили удвох виконувати своє останнє завдання. Фродо відгріб від берега, і Ріка швидко понесла їх геть західним рукавом, повз похмурі скелі Тол-Брандіру. Ревіння великих водоспадів стало голосніше. Навіть з тою допомогою, яку міг надати Сем, Фродо мусив добре попрацювати, поки човен не пішов напереріз течії біля південного краю острова — на схід, до того берега.

Нарешті двійко гобітів знову ступили на землю близько південного схилу Амон-Ло. Вибравши рівний уступ високо над водою, вони затягай туди човен та старанно сховали під великим валуном. Потім закинули за плечі свої торби й пішли вперед, придивляючись, чи нема десь стежки, котра могла б привести їх до сірих крутосхилів Емін-Мейлу, а потім униз — до володінь Тіні.