Олесь Бердник - Вогнесміх

— Якщо…

— Ти забудеш ім’я — Джордано Бруно, — твердо відкарбував інквізитор. — Ноланець [2] Нола — містечко в Італії, де народився Д. Бруно. повинен загинути, ми викреслимо його з анналів історії. Якщо ти правду мовив і тобі байдужа думка інших людей, якщо ти цінуєш лише істину — то згодишся! Матимеш нове ім’я, прагнутимеш будь-яких ідеалів, писатимеш нові книги, навіть сміливіші за попередні, але розпрощаєшся зі старим образом, з ветхим ім’ям. Тут — непросте рішення! Якщо ти не софіст — то згодишся, що це чесйа пропозиція.

— Але хто тобі сказав, — суворо одвітив Джордано, — хто тебе переконав у тому, що я повинен вибирати Один з трьох шляхів, вказаних на камені? В цьому й біда людей, що для них завжди готуються визначені десь, кимось стежки. І все, що з ними трапляється, теж хтось передбачив. Навіть той «прямий» шлях, приготовлений для героїв та ентузіастів, є найвитонченішйй полон. Ти кажеш про вибір? Я відкидаю вибір взагалі. Який вибір може бути у зерна, кинутого в землю? Великий Мандрівник залишив прекрасне застереження: «Якщо зерно, впавши в землю, не вмре, то самотнім залишиться, а якщо вмре — великий врожай народить». Мудрі слова! Те, що ти пропонуєш, — хитрощі змія. Я не волію жодного вибору, мені нема діла до того, що станеться з моїми книгами та ідеями, з моїм ім’ям. Те, що живе, — житиме, те, що тлінне, — зітліє. А я лечу за вожаком, за лебедем Тайни.

— Ти — божевільний! — жорстко сказав інквізитор. — Я ще раз збагнув неминучість того, що ти маєш загинути, щоб зберегти міць організму церковного.

— Нарешті! — насмішкувато підхопив Джордано. — Для цього хіба треба було приходити до в’язниці?

— Хай діється воля невблаганності, — майже пошепки озвався інквізитор, — Запам’ятай у своїх далеких овітах (якщо в тебе збережетьоя пам’ять), що я зробив усе, аби врятувати тебе. Прощай, брате Джордано!

В’язень не відповів. Інквізитор узяв біля дверей смолоскип. Йа стінах затанцювали тіні. Гримнули двері. Джордано навіть не оглянувся на той скрегітливий звук, тепер його очі, свідомість, почуття були повністю в полоні далекої, величної течії зоряної ріки, котра потроху блякла, насичувалася прозорістю світанку.

Приходив дивний спокій. Не байдужість, не втома духу, а елегійне всерозуміння неминучості того, що малб статися. Для інквізитора, для суддів неминучість є невблаганність, кара, жорстокий присуд. Віками люди будують хатку, щоб захиститися в ній від безмежності, бо в хатці, в храмі, в імперіях, в царствах, в фоліантах догм і канонів вони відчувають себе затишно, звично і можуть панувати над іншими. А вийшовши в безмірність, вони гублять себе і називають це смертю . Тіло — теж хатка, що мурувалася великим скульптором — натурою, природою. В ній — приємно, звично, проте вона теж став в’язницею, якщо за неї триматися. Пташеня мусить вийти з яйця або загинути! Який же тут вибір? Це — неминучість. І разом з тим — свобода! Ось воно: неминучість — свобода! Голос, веління життя, котре розгортав свої віти, листя і квіти далі, вище і глибше. Не боротися з тим велінням, а радісно прийняти тривогу казкового народження.

Джордано навіть не повернувся, коли до його камери на світанку ввійшло товпище чорних привидів. Це була не люди» Вони лишалися тут, у ветхих руїнах його колишньоґо світу, а він болісно бив ще юними крильми об кришталеву сферу, воліючи прорватися з тісноти шаленої суєтності у спокій безвидності, у волю великої пітьми, де жодна барва і проміть не вразить квітки духу. На нього натягли балахон ганьби, обмальований постатями чортів і демонів: це — знаки їхнього безсилля, плювки вслід лебедю, який навіки відлітає з болотяного світу. Губи зімкнули дерев’яними защіпками, щоб єретик не міг промовити жодного слова. Тирани більше всього на світі жахаються слова-логоса, але яка вражаюча наївність і убогість розуміння! Хіба можна втримати катуванням і страхом те, що є підвалиною буття? Логос — нетлінна, пломінна реальність, вона виявляє себе не лише в звуку, котрий можна заглушити, не лише в письмі, яке можна спопелити. Вона повсюдна — і в далеких зорях, у пелюстках квітів, у сміхові дітей, які невпинною лавою пливуть з країни Тайни крізь лона земних матерів, благословляю вас, діти! Настане час — ви збагнете мої думи і цю мою останню мученицьку мить!

Його вели поміж юрмовищем, поміж лютих, глумливих криків та проклять. Він не чув нічого, окрім гуркоту кришталевої сфери, що рушилася вгорі і гострими уламками болісно ранила крила новонародженої сутності. Зупинився на помості, під яким було накладено пуки хмизу и дров. Побачив жовте обличчя інквізитора поміж групою інших суддів священного трибуналу. Вони жадібно давилися в його очі, намагаючись узріти бодай іскру вагання чи сумніву. Бідні тіні! Які мізерні вартості хвилюють вас. Над вами безмірні скарби всісвіту, а ви, мов скорпіони, жалите самі себе, зчепившись у лютому клубку ненависті. Й приніс вам дорогоцінну перлину з таємничого краю, але ви так полюбили своє багно, що люто відкинули руку даючого, прирікши себе на вічну безкрилість.