Олесь Бердник - Вогнесміх

А істина — у протилежному. Світло, видимість — лише мізерна частка безмірності, убогий клапоть на шатах всебуттевості. Без ночі, в надрах якої загораються на небі далекі світила, людина не змогла б осягнути неосяжності космосу, і мислячих істот Ґеї довіку тисла б кришталева сфера неба, подібна до в’язниці, сфера, вигадана схоластичними умами древніх жерців і стверджена авторитетом Арістотеля та його церковних апологетів.

Джордано простягнув заковані руки до віконця, глибоко вдихнув прохолодне повітря. О ніч! Відкрий мені тайну свою в цей тривожний час остаточного вибору. Ти одна давала мені спочинок від тяжких мук, завданих променистими стрілами дня. О мати благодійна! Ти ховаєш своєю запоною месників і рабів, яких розшукують жорстокі наглядачі з псами, ти даєш їм спочинок, короткий сон і надію на рятунок. День, що насувається зі сходу, не пожаліє втікача, він перстом променя вкаже на нього, висвітлить, виведе на ешафот, ще й діамантом заблищить у страдницькій сльозі.

Ніч, ти ласкава мати й нянька. Найзавзятішому трудареві чи наймитові ти ніжно шепчеш: засни! Засни, нерозумний, жадібний, невситимий! Все одно не наповниш прірву дня ні працею, ні мандрами, ні кривавими боями, ні урочистостями. Світлу все мало — воно готове зідрати мерехтливі цяцьки з усього буття, щоб погратися ними на жалюгідній арені марних прагнень.

А ніч — справедливий суддя. Вона одбирає наші блискітки, кладе ласкаву руку на втомлені вії, заглиблює в Світи дива й казки, щоб показати нерозумним учасникам світового спектаклю наші марноти й обмани, а разом з тим — правдиву глибину того буття, яке ми зневажили, відсторонившись від нього стіною страху й мороку.

Перед Ніччю з давніх давен схилялися мудреці, втаємничено кличучи її Великою Матір’ю — чистою і непорочною, котра цнотливо закрила дивний лик свій, ставши Тайною, і дала право шукачам вільно обирати шлях прагнення: принади світлових ілюзій, гуркіт празоряних світів, бурі видимих ер і епох — або безвидне мовчання її всеохопиого серця, котре прадавні волхви називали Скарбом Буття.

Джордано заплющив очі, притулившись чолом до холодної стіни. Перед внутрішнім зором попливли ніжно-фіолетові візерунки — примхливі, ніби струмки зоряних світів, не введені в річище закону. Жаль, що не встиг він написати Апологію Ночі — Великої Пітьми. Тут ключ до розгадки багатьох феноменів великого двоборства творення й руйнації, тут загадка рабства й волі, правди й мари. А проте — за чим жалкувати? Все з’являється вчасно, як проростання зела навесні, як розквітання квітки на світанку. І все-таки… Бодай одна жива душа була поруч, щоб передати їй те, що вирує у серці. Передати перед тим, як він ступить у вогнище завтра вранці… чи вже сьогодні?

Він осміхнувся. Іграшки Хроноса — вчора, нині, завтра. Все єдино — це одна й та ж мить: народження, життя, смерть. Це лише різні стани моєї всеохопної свідомості…

Заскрипіли двері темниці, колихнулося полум’я смолоскипа. Джордано отямився від потоку дум. Хто це його турбує так недоречно серед ночі?

Брязнув засув, ніби вдарив по серцю. Темна постать непорушно стояла біля входу, тримаючи в руці світильник-смолоскип, очі ховалися під капюшоном.

— Вітаю тебе, брате Джордано, — почувся старечий голос, і Джордано збагнув, хто прийшов до нього опівночі. Сам інквізитор, чільник священного трибуналу, вшанував смертника вічними відвідинами. Прирікши в’язня на згубу, чого вони ще бажають?

Інквізитор ворухнувся, всунув держак смолоскипа в отвір біля дверей і ступив назустріч в’язневі. З-під капюшона зиркнули тривожні, якісь порожні очі, обмацуючи схудле обличчя засудженого, ніби жадали щось висотати з нього, побачити страх, покору, каяття. Проте в’язень дружньо й м’яко всміхнувся нічному гостю. Той здивувався:

— В твоїх очах радість. Чи мені здається?

— Правда. Радість завітала в мою оселю. І я шлю вітання всім людям.

— І мені? — розліпив пергаментні вуста інквізитор.

— Чому б ні? Ми в єдиному океані, розділені лише ритмом коливання подій: ти — в заглибині забобону, я — на верхів’ї осяяння, звідки видно зоряну правду віків.

— О, якби твої слова були істиною! — після довгої мовчанки прошепотів інквізитор. Потім чоло його втомлено зморщилося, і він зітхнув. — Все це міфи, скільки їх розвіялося в плині часу. А правда в тім, що на троні буття — невблаганний суддя. А ми — його виконавці.

— Правда не вимагає виконавців, — сказав Джордано. — Вона сама є вияв неминучості. Коли настає час правди — вона і людина невіддільні. Саме тому учитель, ім’я котрого ви узурпували, нічого не відповів на запитання Пілата: «Що єсть істина?» Про неї не розповідають, їїею стають.