Олесь Бердник - Вогнесміх

Гук дав знак. Завіса розійшлася. Перед присутніми виник примарний фіолетовий куб. І більше нічого. Хвиля подиву, а може, розчарування попливла в залі. Борис Гук разом з доктором Боголо зійшли з підвищення, сіли в перших рядах. Куб запломенів бузковими барвами, в його центрі виникла сліпуча цятка, почала розгортатися багатомірною спіраллю, динамічно пульсуючи в якомусь магічному, пісенному, захоплюючому ритмі. Я відчув, що це не просто світловий ефект, здавалося, що сам простір і час втягуються в ту дивну променисту пульсацію, виводячи присутніх на інший рівень відчуття й світосприймання…

…Йому виділося, що він підходить до глибокої печери. Зустрічні зупиняли, страхаючи тим, що в підземеллі живуть чудиська — Чорні Пантери, котрі пожирають сміливців, які зважаться зазирнути в безодню. Джордано відштовхнув непроханих порадників і наблизився до темного отвору. Звідти долинало погрозливе ричання. В серці прокотився холодок остраху, та Джордано подолав застереження почуттів і заглянув до прірви.

Унизу клубилися тумани. Неможливо було визначити барви задушливих випарів безодні — там звйваябся в моторошній глибині щось примарне і тяжке: жахливий фантом буття (а може, небуття?) навіть на відстані стискував груди, не давав дихати, морозив кров у жилах.

У хмарах імли безладно металися, поблискуючи вогняними зіницями, Чорні Пантери і грізно ричали. І дивно — в грудях Джордано прокотилася тепла хвиля жалю й співстраждання. Зовсім не страшними здалися йому полонені в лабіринті істоти, захотілося передати Хижакам свій жаль і любов. Простягнувши руки до Чорних Пантер, він проникливо прошепотів:

— Ви прекрасні, браття! Вітаю вас!

Хижаки заричали, забігали ще хутчіше у вихорах туману. Джордано схилився над прірвою і, дивлячись у зіниці чудиськам, схвильовано мовив:

— Чом ви тут, у безодні? Йдіть під сонце, до квітів, до любові й радості. Та й хто сказав, що ви Чорні Пантери? Ви Блакитні Діви, зачакловані мороком — химерним породженням сутінок, незаконним утвором світла й ночі. Йдіть до мене, я відкриваю вам серце своє, сповнене любові. Йдіть сюди, Діви прекрасні…

Ричання затихло. Чорні Пантери, заворожені його щирим голосом, рушили до отвору. Тіла їхні мінилися, ніби глина під руками скульптора, почали пульсувати биніми барвами, наливалися блакиттю, мерехтіли райдужними іскрами. Істоти піднімалися, зводилися на задні лапи, та це вже були не звірячі кінцівки, а людські ноги, і при виході з печери вже нічого не було в них від чудиськ: усміхаючись сонцю, хмарам, людям, з безодні народжувалися прекрасні Блакитні Діви, ніби легендарні Єви Нового Світу.

Джордано плакав від щастя й зворушення. І мовчали довкола вражені люди.

Уже відчувався холод в’язничної стіни, а образи видіння не покидали Джордано. Душа була сповнена вщерть нетутешньою радістю, ніби він вчинив щось прекрасне й правдиве.

В’язень звівся з ветхої підстилки. Задзвеніли кайдани. Заколихалася тінь на брудній стіні темниці від хисткого пломеню смолоскипа. Джордано ступив до вузького віконця, визирнув за грати. Вогник Юпітера привітно моргнув йому з темно-синьої далини, холодними іскрами кольнули в серце далекі зірки.

Перед внутрішнім зором все ще клубилися тумани сновидіння, йшли з печери Блакитні Діви, трансформовані з огидних химер його палким волінням. Що означає таємниче видіння?

Темрява, що жахає людей. Прірва смерті, страху, загибелі. Вона сповнена фантомами неуцтва, забобонів, приниженості. Десь тут — розгадка. І лише мудрість розуму, безстрашна мудрість пробудженого духу подолає ті фантоми, зруйнує мури неуцтва, розвіє примари. Джордано пригадав рядки з старовинного манускрипта Ані — Сина Зорі, героя шумерського епосу. Він переглядав колись ветхі пергамени в монастирській бібліотеці і був вражений безстрашністю мислення прадавнього мудреця, глибоким розумінням суті людського забобону, що вчепився жадібними руками лише в одну іскорку буття, бездумно відкидаючи безліч прекрасних світів, прирікаючи їх на небуття, назвавши ніччю, тобто — нічим .