Олег Авраменко - Заборонені чари

— Гадається мені так, — заговорив Кейт. — Недбалість наша спричинила злодіїв вторгнення, і завдані були вуйкові Ховраню клопоти завеликі. Справедливим буде йому взяти винагороду цю.

Господар аж отетерів від несподіванки.

— Ну що ви, пане Влош! — запротестував він. — Які клопоти! Адже це моя робота — приймати пожильців, обслуговувати їх, терпіти всі їхні вибрики, зокрема й недбалість, на зразок вашої. Цим я заробляю собі на життя. А ті тридцять златих я не заробив. Це великі гроші, я не можу їх прийняти.

— То віддайте Елішці, — запропонувала Джейн.

— Але…

— Ми не бажаємо чути жодних заперечень, вуйко Ховрань, — твердо мовила Джейн. Відтак звернулася до сотника: — Пане Котятко, ви знайшли Рудого Кнура вже зв’язаним у домі пана Вуйка. Якщо мій чоловік відмовиться від прав на грабіжника, кому тоді належатиме винагорода?

У Котяткових очах промайнула розуміння.

— Певна річ, шановному панові Вуйку, — відповів він.

Джейн виразно поглянула на Кейта. Той усміхнувся і ствердно кивнув:

— Це є все, господарю. Законно винагорода ваша. Можете вирішувати своєю волею, як обійтися з нею.

— Коли хочете, — додала Джейн, — вважайте це відступною за те, що я забираю від вас Елішку. Ці гроші разом з тими, які вона заробить у мене на службі, дозволять їй зібрати гарний посаг.

Вуйко Ховрань у цілковитій розгубленості похитав головою. Він просто не міг добрати слів.

А сотник Котятко сказав:

— Пане Волш, пані… Дозвольте висловити моє щире захоплення вами. У наш час рідко зустрінеш таких добрих і безкорисливих людей.

Перш ніж піти, вуйко Ховрань особисто перевірив, що всі віконниці міцно зачинені, подивився, чи справді чисту білизну постелила служниця, а потім стояв у коридорі, поки не переконався, що Кейт як слід замкнув на засув зовнішні двері. І лише тоді, ще раз побажавши на добраніч, пішов до себе.

Повернувшись до кімнати, Кейт побачив, що сестра гарячково порпається в його речах.

— Не можу знайти сигарети, — поскаржилася вона. — Де ти їх сховав?

— Та он вони. Просто в тебе під рукою.

— Ага, справді.

Джейн відкрила пачку і взяла одну сигарету.

— Ти теж будеш? — запитала вона.

Кейт мало не кивнув, проте наступної миті подумав, що, крім цієї, в нього лишилося тільки дві пачки, сховані на дні валізи, а до ібрійської столиці вони прибудуть не раніше ніж за десять днів, та й там невідь скільки чекатимуть на зустріч із Флавіаном…

— Ні, не хочу.

— Хочеш, але заощаджуєш, — заперечила Джейн, відчувши його вагання. — Цілої сигарети мені буде забагато. Залишу тобі половину. Не погребуєш?

— Про що мова!

Кейт сходив до столу й повернувся з невисоким келихом, звідки пив вино сотник Котятко. Поставив його на тумбу і пояснив:

— Це замість попільнички.

Джейн розкурила сигарету, зробила лише три затяжки й передала її братові.

— З мене досить. Уже паморочиться в голові.

Кейт узяв сигарету, присів поруч із сестрою на край ліжка і мовчки став курити. Джейн клацнула запальничкою й кілька секунд зосереджено дивилася гострий язичок на полум’я. Потім загасила її й повільно мовила:

— А в тебе залізні нерви, Кейте.

— Аж ніяк, — похитав він головою. — Просто я був надто наляканий, щоб нервувати.

Джейн кволо всміхнулася:

— А я так злякалася, що геть втратила розум. Коли прокинулась і побачила того типа, мене наче паралізувало.

— Воно й на краще, — зауважив Кейт. — Якби ми обоє стали діяти, то тільки б завадили одне одному.

— Може, й так… Дай ще раз, — вона взяла сигарету, затяглася й одразу повернула її. — Це жорстокий світ.

— Це середньовічний світ, — уточнив Кейт. — Він жорстокий за визначенням.

— Але він простіший, ніж наш. І люди тут простіші. Щиріші, відвертіші — і чесніші. Адже сотник знав, що післязавтра… тобто вже завтра ми відпливаємо до Ібрії. Він міг промовчати про винагороду, а після нашого від’їзду спокійнісінько забрати її собі. Я розумію, що Котятко чоловік не бідний, ще й військовий командир — сотник, капітан. Та навряд чи за місяць служби він заробляє тридцять златих.

— Думаю, що й за два місяці не заробляє, — припустив Кейт.

— А вуйко Ховрань, — продовжувала Джейн. — Він прихильний до нас не лише тому, що ми вигідні клієнти і гарно платимо. Просто ми йому сподобались — от і все. Елішка також мила з нами не через щедрі чайові.

„Особливо вона мила з тобою,“ — подумалося Кейтові.

— Котятко належить до шляхти, — сказав він. — А вуйко Ховрань — типовий представник третього стану — по-нашому, середнього класу. Це люди респектабельні, забезпечені, мають вагу в суспільстві, для них честь і гідність — не порожній звук. Ти ще не стикалася зі справжньою голотою… втім, ні, таки стикалася. Я певен, що Рудий Кнур — виходець з низів, він нітрохи не схожий на шляхетного розбійника.