— Розумію, — з зітханням мовила місіс Волш. — У нас їх чекає не надто тепла зустріч. Особливо Кейта, якого вважають зрадником… Утім, ви читали листа й самі все знаєте.
— Так, знаю. І я сказала про це Кейтові з Джейн — мовляв, ви розповіли мені під час нашої телефонної розмови. Фактично, я переказала їм усе, що було в листі, за винятком тієї частини, де ви писали про їхнє походження. Зрозумійте, що з необережності ви могли боляче травмувати Кейта. Я згодна, що Джейн має знати свого справжнього батька, — Маріка мигцем глянула на Смирнова, — проте Кейтові краще не знати, що ви не його справжня мати…
— Я його справжня мати! — палко заперечила місіс Волш. — Хоч я й не народила Кейта, але він — мій син!
— Саме це я мала на увазі. Кейт не любить свого батька, але дуже любить вас. Залишайтесь і далі його матір’ю.
Місіс Волш знову зітхнула:
— Я теж цього хочу. Проте Джейн… вона закохана в Кейта. Її ворожість до нього вдавана. Насправді вона кохає його — і страждає через це.
— Ну, я б не сказала, що Джейн зараз страждає, — зауважила Маріка. — Вона помирилася з Алісою і цілком щаслива, хіба що сумує за рідним світом і за вами. Та навіть якщо ви вірно здогадуєтеся про її почуття до Кейта, то правда лише розіб’є їй серце. Ця правда дасть Джейн марні надії, які ніколи не здійсняться. Вона не зможе бути з Кейтом.
Місіс Волш хотіла запитати чому, але її випередив Смирнов:
— Перепрошую, принцесо. У вас обручки носять на правій руці?
Маріка променисто всміхнулася йому:
— Так, ви вгадали.
Лише зараз місіс Волш помітила обручку й допитливо зазирнула їй в очі.
— То ви з Кейтом заручені?
— Ні. Ми одружені.
Ніби бажаючи перевірити почуте на дотик, Кейтова мати підвелася, простягла через стіл руку і легенько торкнулася пальцем обручки.
— Отже… ви моя невістка?
— Так, — сказала Маріка з лагідною усмішкою. — Дякую вам за Кейта. Я з ним дуже щаслива.
Місіс Волш нічого не відповіла і продовжувала ніжно дивитися на неї. А тим часом Смирнов терпляче чекав, з делікатності відвівши убік погляд.
Нарешті Кейтова мати повернулася на своє місце, хоча й далі не зводила з Маріки ласкавого погляду.
— Гаразд, Алексе, — сказала вона. — Переходь до справи.
Смирнов сухо прокашлявся.
— Отже, принцесо, з вашої розповіді я зрозумів, що Конор МакКой залишив деякі відомості про Послідовників.
— Так, — підтвердила Маріка. — Просто це трималося в таємниці.
— А ви знаєте, яким чином ваш предок потрапив до цього світу?
— Тепер знаю.
— І знаєте, що йому допоміг один з Послідовників?
Цього разу Маріка промовчала. Вона боялася, що її відповідь може зашкодити нащадкам Куратора Бартоломео… хоча, з іншого боку, навряд чи її співрозмовники стануть доносити на давно померлого Послідовника, коли й самі вони не без гріха.
Смирнов здогадався про причину Марічиних вагань.
— Річ у тім, принцесо, — з усмішкою заговорив він, — що вже три десятиріччя я маю честь належати до таємного угруповання серед Послідовників, у лавах якого колись перебував Бартоломео Колонна. В різні часи ми називалися по-різному. Зараз ми називаємо себе еволюціоністами.
— І ви на нашому боці? — недовірливо запитала Маріка. Вона ще могла припустити, що з особистих мотивів окремі Послідовники, на зразок Кейта, Джейн, їхньої матері або того ж Смирнова, не почувають ворожості до Конорів і навіть допомагають їм. Але підтримка згуртованої групи Послідовників здавалася їй неймовірною. Це дуже скидалося на хитру пастку…
— Ми на боці природи, людства і здорового глузду, — відповів Смирнов. — Ми вважаємо помилковим постулат, що зі створенням штучного середовища, яким є цивілізація, природна еволюція людства, як біологічного виду, припинилася. Ми переконані, що, разом з розвитком суспільства, має вдосконалюватися й природа самої людини.
— За допомогою генної інженерії?
— Ні в якому разі, принцесо. Я кажу про природну еволюцію. Ми, еволюціоністи, є принциповими противниками штучного втручання в таку делікатну сферу, як спадковість… ну, хіба що для виправлення деяких вроджених фізичних вад — та й то вкрай обережно. Ми вважаємо, що природа здатна сама подбати про це — в належний час і належним чином. Поява МакКоїв з їхніми унікальними здібностями стала переконливим підтвердженням правоти нашого вчення, це був довгоочікуваний крок у біологічній еволюції людини. Проте переважна більшість Послідовників вбачали в МакКоях лише загрозу для решти людства… гм, а певніше — загрозу своєму винятковому становищу в світі. І взялися до виправлення того, що вважали помилкою природи.
Читать дальше