Олег Авраменко - Заборонені чари

Ще один відкритий шлях вів далеко на схід. Будівля, де знаходився портал, стояла на захмарній вершині гори і на момент Марічиних відвідин була порожня, та аж ніяк не занедбана. За всіма ознаками, там часто бували люди, і Маріка, провівши обережне розслідування, з’ясувала, хто вони. А серед них… Маріка була заінтриґована!

Всупереч її очікуванням, портал у Стеновім кабінеті, як і раніше, був недоступний для неї. Згодом Маріка, обравши слушну мить, ніби між іншим розпитала брата, і він їй розповів, що княгиня, спорудивши для сина портал, не стала проводити його остаточне налагодження — завершальну частину роботи виконав сам Стен.

Утім, це було згодом. А тоді Маріка й думати забула про братів портал, коли знайшла третю „нитку“, шлях уздовж якої також був вільний для неї. З порталом по той бік коїлося щось незбагненне. Він був то на півночі, то на сході, то десь унизу, а то високо в небі. Якоїсь миті він знаходився за тисячу миль від Мишковича, за секунду опинявся зовсім поруч, а потім переносився в таку неймовірну далечінь, що звичні міри довжини втрачали будь-який сенс. Таких відстаней у природі просто не існувало!

Тут, мабуть, варто було й справді звернутися за порадою — якщо не до Стена, то до тітки Зарени, — але Марікою оволоділа жага дослідника. Вона розуміла, що за тим порталом криється щось надзвичайне та дивовижне, вона хотіла сама розкрити цю таємницю, а не ділитися нею зі старшими, які майже напевне перехоплять у неї ініціативу.

В той незабутній день, 14 лютня, Маріка наважилася зробити крок у невідомість. Цей крок змінив усе її життя…

Притримуючи лівою рукою шнурок, щоб не падав ґобелен, Маріка вказівним пальцем правої руки доторкнулася до семи найбільших каменів у візерунку. При цьому вона проказала сім слів — мовою, якої тут ніколи не існувало:

— Richard Of York Gave Battle In Vain. [1] [1] Англійська мнемонічна фраза для запам’ятовування послідовності кольорів спектру. Одним з її українських відповідників є: „Чи Обжене Жвавенького Зайчиська Байдикуватий Ситий Фокстер’єр“.

Власне, самі слова не мали в магії великого значення; важливо було те, що в них вкладалося. А справжні майстри взагалі воліли обходитися без слів, навіть мовлених подумки. Як на свій вік, Маріка дуже вправно творила безсловесні закляття, тому не страждала від комплексів і час від часу дозволяла собі супроводжувати чари словами, проте намагалася уникати банального несмаку, на зразок „червоний-оранжевий-жовтий-зелений-блакитний-синій-фіолетовий“.

Після сьомого доторку всі семеро каменів замерехтіли сімома барвами веселки. Маріка легенько махнула рукою — і зовнішній арочний контур засяяв, мов золото в яскравих сонячних променях.

Потім вона знову, вже в зворотній послідовності, доторкнулася до тих самих сімох каменів, цього разу нічого не промовляючи. Ділянка стіни з вигадливим візерунком щезла, і весь простір під сяючою аркою мовби застелило густим білим туманом.

Маріка загасила магічний світильник у кабінеті й сміливо ступила в туман. Останньої миті вона відпустила шнурок, ґобелен повернувся на попереднє місце, приховавши за собою портал. Навіть якщо її відсутність викриють, то напевно вирішать, що вона непомітно вислизнула зі своїх покоїв і тепер десь вештається по замку. В гіршому разі — спить у чиємусь ліжку…

А Маріка перебувала в крихітній комірчині без вікон, на невідомій відстані від Мишковича і в невідомому кінці світу. А вірніше — в невизначеному. Звичні уявлення про відстань та напрямок наразі втратили будь-який сенс. Навіть час переставав бути абсолютом — тож недаремно годинник у кабінеті мав дві пари стрілок, що йшли з різною швидкістю.

За Марічиною спиною сяяла золотом арка. Переконавшись, що в комірчині більше нікого немає, вона видобула з сумочки маленьку світлову кулю, запалила її, після чого деактивувала обидва портали. Сяйво зникло, туман під аркою миттю розсіявся. На стіні з’явився візерунок з безлічі різнобарвних каменів — але не такий, як у кабінеті.

Останні маніпуляції викликали збурення магічних сил, від чого світильник у Марічиній руці заблимав, а потім і зовсім згас. Проте ненадовго — за секунду Маріка повернула світло.

„І все ж,“ — подумала вона, — „тут краще користуватися електричним ліхтарем.“

Ця думка виникала в неї щоразу, коли магічний світильник підводив її при проходженні порталу. Але оскільки викликана цим незручність була короткочасною, вона швидко забувала про своє рішення запастися ліхтарем.