Олег Авраменко: Заборонені чари

— Рік тому, — стримано мовив Стен, — ти нітрохи не заперечувала проти шлюбу з Флавіаном.

— Не через велику любов до нього. Раніше я думала, а ти всіляко підтримував цю думку, що тобі конче потрібен шлюбний союз із Ібрією для здобуття корони Галосагу. Проте згодом я побачила, що Флавіан і так зацікавлений зробити тебе королем. Він хоче цього навіть більше, ніж ти сам.

Стен не міг не погодитися з сестрою:

— Все це правда, але ти маєш зрозуміти…

— А тепер, — провадила Маріка, не зважаючи на його слова, — зі смертю імператора тобі взагалі не знадобиться стороння підтримка. Поки Чеслав каламутитиме воду, ти зможеш утвердити свою владу над Галосагом, і ніхто не стане тобі на заваді.

— Я ще не вирішив, як мені вчинити, — сказав Стен.

Маріка знизала плечима.

— А що тут вирішувати? Тут я цілком згодна з Флавіаном — твоє місце на троні Галосагу. Чи ти хочеш позмагатися за імператорський престол?

— Подивимося, — відповів Стен невизначено. — І якщо я так вирішу, до Златовара ти поїдеш зі мною.

Маріка вмить спохмурніла.

— Не думаю, що це гарна ідея. Передовсім, на мій погляд, тобі нічого робити в Златоварі. А якщо й надумаєш їхати, то буде необачно так довго залишати князівство на дядечка Войчо.

— З князівством нічого не станеться. А наш дядько робитиме те, що йому казатиме Щепан Чірич.

— Все одно, — наполягала Маріка. — Буде надійніше, якщо тебе заступатиму я. Та й мені кортить спробувати себе в ролі правительки. Хай навіть номінальної.

Стен пильно подивився їй в очі.

— Це єдина причина, чому ти хочеш лишитися? Чи є щось іще?

— Ні, більше нічого.

Попри впевнений тон і щирий, невинний погляд сестри, Стен зрозумів, що вона збрехала.

„Таки в неї хтось є,“ — з гіркотою подумав він, відчуваючи неприємну порожнечу в грудях. — „Хто ж цей негідник, хто?… Даруй, матінко, не встежив я за Марікою…“

„Даруй, матінко,“ — і собі думала Маріка. — „Даруй, що збрехала в цьому святому місці. Даруй, що взагалі брешу Стенові…“

А княгиня Ілона дивилася з ікони на своїх дітей і лише лагідно всміхалася.

Маріка пішла з бенкету задовго до його завершення під приводом того, що хоче взяти участь у ранковій церемонії відплиття кораблів, а тому, щоб виспатися, їй треба лягти раніше. Стена начебто задовольнило таке пояснення, він звик, що сестра любить поспати. А проте, при прощанні вона прочитала в його занепокоєному погляді невисловлене запитання: „Чи не тому ти так багато спиш останнім часом, що спиш не сама?…“ Маріка поквапилася піти, щоб очі не виказали її збентеження так само відверто, як брат виказував своє занепокоєння. Мабуть тепер, думала вона, прямуючи коридорами замку в супроводі веселеньких від випитого вина придворних панночок, будь-хто з присутніх на бенкеті, кому надто рано захочеться спати, опиниться у Стена під підозрою. Не виключено, що після вечері він вирішить навідатись до них під якимось вигаданим приводом. Але до неї, звичайно, не зайде. Бідолашний братик так боїться знайти підтвердження своїх підозр, що воліє залишити все як є…

Маріка сумно всміхнулася.

„Вибач, Стене,“ — подумала вона. — „Якби ж то я могла розповісти всю правду!…“

Біля своїх покоїв Маріка відпустила придворних панночок, сказавши, що сьогодні не буде традиційних вечірніх посиденьок, а сама, проминувши вітальню, ввійшла до просторої спальні, де на неї вже чекала молоденька покоївка. З її допомогою Маріка зняла з себе вбрання та прикраси, надягла нічну сорочку і вляглася в ліжко. Тим часом покоївка віднесла до ґардеробної її розкішну сукню з золотої парчі та шовкові нижні спідниці, а повернувшись, загасила всі свічки в спальні за винятком однієї, на низенькій шафці поруч ліжка, й шанобливо спиталася:

— Вам більше нічого не треба, пані?

— Ні, золотце, можеш іти.

— Добраніч, пані.

— І тобі також.

Уклонившись, покоївка зробила була кілька кроків у напрямку дверей, а потім нерішуче зупинилася.

— Пані… — почала вона і замовкла, вагаючись.

— Ага, розумію, — сказала Маріка, зручніше влаштувавшись на подушках. — Знову призначила побачення своєму приятелеві?

— Ну… так, пані. Але обіцяю повернутися ще до світанку.

— Гаразд, іди, — кивнула Маріка. — Бажаю гарно розважитися.

— Дякую, пані! — зраділа покоївка.

Коли вона залишила спальню, Маріка про всяк випадок пролежала ще зо чверть години, тоді вибралася з ліжка і пройшла до ґардеробної. Там вона привела в дію простеньке закляття — і кімнату залило м’яке жовтувате світло, яке випромінювала скляна куля, наполовину вмурована в стелю. Такі магічні світильники були в усіх особистих кімнатах Маріки та Стена, але вони користувалися ними лише тоді, коли залишались наодинці або в присутності родичів-Конорів, а при сторонніх задовольнялися звичайними свічками. Хоча люди й здогадувалися, що князь та його сестра регулярно вдаються до чарів, було зовсім небажано демонструвати це відкрито. З тих самих міркувань, узимку, наприкінці осені й на початку весни Стенові з Марікою доводилося про людське око палити в себе каміни, хоча насправді їхні помешкання зігрівали спеціальні чари, накладені на підлогу та стіни.