Урсула Ле Ґуїн - Чарівник Земномор'я

Гед минув бухту і Сторожові скелі і вийшов у Ґонтійське море, спрямувавши човен на північний захід. Він сподівався пройти повз північні береги острова Оранеї, прямуючи тим самим шляхом, яким прилетів на Ґонт, прибравши подобу сокола. У Геда не було жодного плану, він просто плив назад. Адже, переслідуючи сокола, що день і ніч мчав наперекір усім вітрам, Тінь могла заблукати. І тепер марно намагалася віднайти сліди своєї жертви. Бо й до свого примарного світу вона вже не могла повернутися, не здолавши молодого чаклуна, котрий тепер відкрито плив їй назустріч.

Якщо вже Гедові судилося зустріти Тінь, то він волів, щоб це сталося серед морських просторів. Утім, хлопець достеменно не розумів, чому саме він так боїться зустрітися з Тінню, стоячи на твердій землі. Можливо, цей страх пояснювався усвідомленням того, що морські безодні хоча й породжують бурі та різних чудовиськ, проте не мають нічого спільного зі злом, що зароджується лише на землі. Там, у царстві Пітьми, де колись побував Гед, немає ні морів, ні швидкоплинних річок, ні дзвінких джерел. Смерть не знає води, вона уособлює пустелю. І хоча взимку море також могло бути небезпечним, проте зараз саме його мінливість і непостійність здавалися Гедові тією рятівною соломинкою, яка допоможе йому в смертельному двобої. Навіть якщо він зустріне Тінь тут, думав Гед, то зможе схопити її, і вагою власного тіла потягне потвору в безодню морських глибин, не випускаючи її зі смертельних обіймів. Звідти вона вже ніколи не підніметься нагору. І тоді ціною власного життя він покладе край злу, яке колись випустив у світ живих.

Гед продовжував пливти буремними хвилями, над якими похмуро клубочилися пошарпані хмари. Тепер він обходився без магії і цілком поклався на долю, спіймавши у вітрило свіжий північно-західний вітер. Утім, без магії було доволі важко тримати обраний курс серед розбурханого моря. Але хлопець на це не зважав, пильно вдивляючись у морську далечінь. Дружина рибалки дала йому на дорогу хлібину і дзбанок води, тож, порівнявшись із Камеберською Скелею, єдиним островом між Ґонтом та Оранеєю, він пообідав, подумки подякувавши мовчазній ґонтійці, котра потурбувалася про нього. Усе далі на захід відпливав Гед від крихітного острівця. З неба мжичив дрібний дощик упереміш із мокрим снігом. Навколо не було ані суденця, ані птаха над безмежним морем. Скрізь панувала тиша — її порушували лише рипіння човна та сичання хвиль, що билися об борт. Нічого не змінювалося навколо, лише хвилі невтомно набігали одна на одну і хмари сунули кудись за обрій. Так само, як і тоді, коли він соколом летів, утікаючи з Оскіля. Але того разу він прямував на схід, а зараз тим самим шляхом повертався на захід...

На горизонті й досі було порожньо. Вкрай виснажений Гед намагався хоч щось розгледіти у цій холодній порожнечі.

— Ну ж бо, давай, потворо, — пробурмотів він, — нападай, чого ти чекаєш?

Відповіді не було, серед темного мороку нічого навіть не ворухнулося. Проте хлопець чітко усвідомлював, що потвора десь поряд і намагається навпомацки натрапити на його холодний слід. І тоді він, раптом втративши самовладання, закричав:

— Я тут! Я — Гед-Яструб, викликаю тебе на двобій!

Засичали хвилі. Рипнув човен і тихо забриніло пружне білосніжне вітрило. Летіли миттєвості. Гед чекав, спершись рукою на тисову щоглу човна і вдивляючись у крижану мряку, що з півночі повільно насувалася на море. Минуло ще декілька хвилин, і крізь пелену дощу Гед побачив, що понад морем до нього наближається Тінь.

Тепер, переслідуючи його серед овіяних шаленими вітрами морських просторів, вона відкинула подобу оскільського весляра Скіорха, не була ані перевертнем, ані страхітливим звіром, у личині якого вперше зчепилася з Гедом на роукському пагорбі. Тінь нарешті вже мала певну форму й тілесну оболонку, які можна було побачити навіть удень. Невідступно переслідуючи Геда, тінь висотала з нього багато сили, живлячись нею і його страхом. Тож, можливо, що тепер саме завдяки цій силі Тінь з'явилась на поклик Геда серед білого дня, не чекаючи сутінків. Тепер потвора вельми нагадувала людину, але її постать, будучи за своєю сутністю породженням темряви, тіні не відкидала. Тьмяна бестія з драглистими обрисами скрадалася над морськими хвилями, прямуючи від островів Ґирлищ у напрямку Ґонту. Їй було нелегко долати хвилі та боротися зі шквальним вітром. Холодний дощ наскрізь пронизував її нестійку оболонку.

Викликавши Тінь серед білого дня, Гед отримав перевагу над нею: світло засліплювало потвору, і вона не помітила хлопця. Він першим побачив її. Але вони одразу впізнали одне одного.