Урсула Ле Ґуїн - Чарівник Земномор'я

Гед, борсаючись в обіймах тіні, упав на землю. А яскравий пролом у нічній пітьмі над його головою дедалі більшав. Учні, які спостерігали за Гедом, злякалися й кинулися врозтіч, а Бурштин припав до землі, ховаючи очі від жахливого світла. Тож лише Ветч відважився прийти другові на допомогу. І саме він добре розгледів потвору, котра увіп'ялася в Гедове тіло. Страшна істота була завбільшки, як немовля, хоча раз-у-раз пульсувала, то зменшуючись, то збільшуючись у розмірах. Тінь не мала ні голови, ні лиця — лише чотири лапи з кігтями, які хижо шматували Гедову плоть. Ветч волав від жаху, і все ж спробував голіруч відтягнути бестію від Геда. Але щойно він торкнувся її тьмяних обрисів, як заціпенів, не в змозі бодай поворухнутися. Поступово сліпуче світло згасало, і діра у тканині світотвору поволі стулила свої розірвані краї. Поряд зажебонів тихий, ніби шепіт листя на дереві чи дзюрчання маленького водограю, голос.

Знову засяяли зорі, зійшов місяць, посрібливши траву на схилах пагорба. Рівновага між світлом і темрявою відновилася у тихому плині ночі. Тінь-потвора зникла. А Гед непорушно лежав горілиць, піднявши руки до неба, немов і досі вичакловував когось із пітьми. На його обличчі чорно запеклася кров, сорочка також просякла нею. Крихітний отек дрібно тремтів, ховаючись у траві. А над Гедом у плащі, що блідо іскрився у місячному світлі, стояв старий чоловік. То був Архімаг Немерле.

Срібно виблискуючи у місячному промінні, його патериця зупинилася над грудьми Геда. Маг м'яко торкнувся до грудей хлопця, потім до його вуст. Гед судомно ворухнувся, розтулив губи і став пожадливо ковтати повітря. Старий Архімаг, ледве тримаючись на ногах, схилив голову й відвів патерицю убік. Тоді поставив ціпок на землю й важко на нього сперся.

До Ветча знову повернулася здатність рухатися. Огледівшись довкола, він зауважив у натовпі постать двох чарівників — Майстра-Приворотника і Майстра-Перетворця. Серйозна магія ніколи не лишається поза увагою таких поважних чаклунів. Тож коли десь коїться щось особливо небезпечне, вони негайно опиняються там, де це необхідно. Зараз вони прибули, щоби допомогти Архімагові. А Ветч разом з іншими учнями поніс Геда до Майстра-Знахаря.

Решту тієї ночі Майстер-Приворотник провів, пильнуючи схили роукського пагорба. Однак там, де вночі було розпанахано сувій світотвору, вже нічого не відбувалося, і жодна Тінь не нипала у місячному світлі, намагаючись віднайти шпарину, щоби повернутися у потойбічний світ. Вочевидь, вона втекла від Немерле, зневаживши суворі закляття, що замикають і захищають острів Роук, а відтак причаїлася десь у реальному світі. Тепер Тінь ховалася десь на землі, і якби тієї ночі Гед помер, вона б неодмінно подалася за ним у потойбіччя — туди, звідки й прийшла, через зроблену хлопцем шпарину. Тож саме тому Приворотник охороняв Роукський пагорб, аби Гед залишився серед живих. І юнак, зрештою, вижив.

Його поклали в окремому покої, і Майстер-Знахар оглянув рани на обличчі, шиї, плечах Геда. Глибокі, рвані та страшні, вони безупину сочилися чорною кров'ю, і жодні чари (навіть загорнуте в павутиння листя періоту) не могли спинити кровотечу. Гед лежав, нічого не чуючи і не бачачи, лихоманка пожирала його, наче сухий хмиз, що спалахує від вогню, і жодне закляття не могло згасити те полум'я.

Неподалік, у відкритому дворі біля водограю, так само непорушно лежав Архімаг. Але він був геть холодним, дуже холодним, живими залишалися тільки очі, яких він не зводив зі сріблястої від місячного сяйва води та з мерехтливого листя на нічних деревах. Ті, хто в ту мить був біля нього, навіть не намагалися лікувати старого мага. Вряди-годи вони пошепки перемовлялися між собою, а тоді знову звертали уважні погляди на свого наставника.

Архімаг лежав непорушно. Його орлиний профіль, високе чоло та біле, як молоко, волосся осявав місяць. Для того, щоб опанувати некероване закляття і відігнати від Геда страхітливу Тінь, Немерле пожертвував своєю чарівною силою, а відтак його покинули й фізичні сили. Він помирав. Проте Архімаг, котрий не раз уже блукав безживними крутосхилами потойбіччя, покидаючи цей світ, певна річ, не йшов наосліп, а ясно бачив свій шлях. Поглядом Немерле сягав у височінь, крізь листя дерев, але його друзі не знали, що саме він бачить: земні зорі, які вже зникали з досвітнього неба, чи ті зірки, які вічно сяють над пагорбами, що не знають світанків. Невідомо куди зник оскільський крук, що впродовж тридцяти років був улюбленцем Немерле.