Олесь Бердник - Чаша Амріти

Скрипить підлога. Білі стіни. Нікого нема поруч. Він сам. Спокій. Тиша.

Десь кричать люди. Голосно, люто. Потім жалібно плаче хтось. Виє вовком. Знову тиша.

Темрява. Не хочеться вийти з неї. Ждати, ждати. Може, прилине. Може, поведе серед темних дерев до вогню, на вінчання…

Білою примарою пропливла санітарка. Поставила тацю з їжею на тумбочці. Щось говорила, вмовляла. Михайло не слухав.

Вона пішла.

Час зупинився. Думки кружляли у вузькій спіралі, ніби в ополонці. Все минуло. Тріснув глузд колишнього життя, розсипався на дрібні черепки. Не збереш. А збереш — нащо ті шматки? Краще ліпити нову посудину. Нову — нема з ким. У цьому житті — нема. А в тому? Лише в тому. Червоні маки. Сади. І вісім посестер. Він буде їм братом. Затишно, любо.

Що скажуть друзі? А, пусте. Скажуть, що нема іншого світу. Скажуть, що він учений і треба йому повернутися до тверезого мислення. Скажуть — полікуйся. Він промовчить. Він збереже таємницю для себе. Червоні маки. І між ними Ганнуся. В ній цілий світ. І навіть більше. Не треба квазарів, не треба наднових зірок. Взяти за руку й плинути понад садами. Білі, білі сади. І сірі очі над ними…

Прошелестіли кроки. Думки — врозтіч. Затаїлися.

Хто це?

Хтось у білому. Лікар? Грива сивого волосся, довгі козацькі вуса, худе аскетичне обличчя. Добрі, втомлені очі з-під волохатих брів.

Він сів на стілець. Дивиться, мовчить. Побачивши розплющені очі Михайла, вітається.

— Добридень…

— Драстуйте, — прошепотів Сагайдак.

— Чому не їли?

— Не хочеться…

— Треба.

— Може, й не треба, — зітхнув Михайло. — Мені добре й так…

— Познайомимось, — сказав лікар лагідно. — Вас я знаю, Михайле Кузьмовичу. А мене звати Григорієм. Григорій Васильович Сокіл. Лікар…

— Психіатр? — ущипливо запитав Михайло.

— Психіатр, — спокійно відповів Сокіл. — І психолог. І невропатолог. Ви ображені, що сюди потрапили?

— Ні, чого ж, — знизав плечима Михайло, одвертаючись. — Раз божевільний — куди ж іще…

— Хто вам сказав, що ви божевільний? — строго запитав Сокіл. — Не смійте думати про такі дурниці…

— Чув. Жінка казала…

— На чому вона ґрунтується?

— Нібито я галюцинації бачив… А це неправда! Неправда!

— Що неправда?

— Що я галюцинант. Я насправді бачив її…

— Кого?

— Ганнусю. Як от вас…

Брови Сокола насунулися ще нижче на очі, здригнулися вуса. Він помовчав, коротко мовив:

— Далі. Далі…

— А далі — вона зникла. Я біг за нею, шукав. Не знайшов. Потім мене взяли. Привезли сюди. Лікарю… Я відчував її руку, я чув пісні весільні її сестер. Вона розповідала мені про той світ, де вони живуть. Там червоні маки, сади. Яка ж галюцинація? Те відчуття яскравіше від цього. Якщо там ілюзія, то чому цей світ не ілюзія? Майя, як казав мені мій друг індус…

— Ви маєте друга в Індії? — пожвавився лікар.

— Маю, — сухо відповів Михайло. — Але чому ви нічого не скажете? Звідки вона прийшла? Чому така реальна? І я радів її появі, і мені не потрібно нічого, аби бачити ЇЇ, відчувати… Якщо це божевілля, то хай буде так вічно. Аби з нею… Слухайте, лікарю! Багато віків люди вірили в потойбічні світи. Ми скептично відкинули їхні погляди. А може, зробили помилку? Хто заглядає в ту щілинку — ми вважаємо божевіллям. І людина потрапляє сюди. І наступають патологічні зміни. Дисгармонія між реальністю й оточенням…

— Ви мислите цілком нормально, — сказав лікар, розгладивши вуса. — Розкажіть мені все. Все, все, що було перед нашою зустріччю. Це дуже важливо. Якщо, звичайно, довіряєте мені. Подумайте…

— Я розповім, лікарю. У вас щире обличчя…

Сокіл сидів нерухомо годину. Чи дві? Закам’янів, пив серцем чужий біль, гнітив мозок чужим неспокоєм, розплутував павутину складного світовідчуття.

Вислухавши Сагайдака, він сказав — тихо, розважливо:

— Друже, ви цілком здорова людина. Єдина ваша вада, якщо це вада, — надзвичайна вразливість і незвичайна уява. В майбутньому, коли світ стане гармонійним, такі якості будуть благословенням. А в нашу епоху чутливі організми горять, як свічки. Я давно працюю лікарем, бачу, як під молотом протиріч розплющуються тонкі душі. Ми входимо в нову епоху. Навала вражень, лавина інформації, а форма, мозок, свідомість — старі. Вони відстають. Зіткнення ідеологій. Наукових, релігійних, мистецьких. Розкрилася безодня Космосу. Конечне ввійшло в конфлікт з безконечним. Поняття смерті, як остаточного знищення, вже не задовольняє людину, тим більше, що супроти цього повстає закон збереження. Нового визначення нема — старе ненаукове, інфантильне. Віковічні загадки Буття. Не ви перший, не ви останній. Тим більше, що домішалося особисте. Я розумію вас, друже. Така втрата не відшкодується нічим…