Олесь Бердник - Чаша Амріти

— Ну що ж, — озвався він. — Хто будеш, з якого роду-племені? Я — Афанасій Григорович Лебідь. Це моя донька Ксеня…

Я назвав себе, подякував за рятунок.

— Богові дякуй, — скупо сказав господар. — Та ще ось їй — Ксені. Я, правду кажучи, не дуже охочий втручатися в отакі справи. Білі, червоні — хто вас розбере? Брат на брата — хіба це діло? Кров, ворожнеча, пекло. Не може бути добра з того. Не може…

— Не наша справа розбиратися в тому, батя, — владно сказала дочка. — Зробити добро — інша справа. Сказано ж: «Хто думає, що Бога любить, а брата свого ненавидить, — лож єсть».

Батько невдоволено покрутив головою, але в очах його майнули іскорки гордості. Він зиркнув на мене, кивнув бородою.

— Чув? Письменна. Начиталася. Ну та гаразд! Ближче до діла. Ти, Григорію Васильовичу, людина вчена, розумієш… Не можна тобі тут бути. Хто, що? У нас тут строго, на нашій сім’ї ще не було поголосу. Будь готовий. Уночі одвезу тебе до Усть-Кана. Там вже сам влаштуєшся, куди, як…

Він зітхнув, потупцював на місці, вийшов. Ксеня, сумовито глянувши на мене, попрямувала за ним.

Я лежав самотній, думав. Куди мені? До кого? В далекому Петрограді не лишилося жодної рідної душі, вся Росія у вихорі битви. Я не знайду одразу істинного шляху, мене розчавить той смерч, як хробака на дорозі. Хочеться тиші, простого й зрозумілого життя. Заглибитися в себе, подумати… Та як тут залишитися, як увійти в цей старовірський світ, здобути їхнє Довір’я?

Я сидів, тяжко роздумуючи, до сутінків. За вікнами вже блимали зірки. Безшумно відчинилися двері, до кімнати шаснула висока постать. Я схвильовано скочив на ноги.

— Ксеня Афанасівна?

— Тихо. — Вона підступила до мене, поклала свою долоню на мою руку. По моєму тілу прокотився жар. — Ти поїдеш од нас?

— Не… знаю. Батя твій велить. Ти ж чула?..

— А ти, Григорію Васильовичу… ти хочеш їхати звідси?

Вона дивилась на мене полум’яним зором, темні в сутінках очі переливалися іскрами. Я прошепотів:

— Мені добре у вас. У мене нема ніде нікого…

— Чи люба я тобі, Григорію Васильовичу? Така, як є — проста, неосвічена? Не дивуйся, що перша кажу. Полюбився ти мені. Не знаю чому. Серце каже, що кровинка ти моя. Нероздільна. Чи помилилася, скажи?

Невідоме досі хвилювання стисло моє серце, щирість дівчини осяяла щось у душі, до очей підступили сльози. Ось воно — веління долі. Я схилився і вдячно поцілував їй руки.

Вона обпекла поцілунком мої вуста, метнулася до дверей. Зупинилася на мить.

— Батя сідлає коней. Я зупиню. Зажди — приведу його…

За кілька хвилин господар уже був у моїй кімнаті. Він увійшов з палаючою лучиною, ввіткнув її в щілину. Свердлив мене суворим поглядом.

— Так. Швидко. Що ж це, Григорію Васильовичу? Як це розуміти?

— Любо мені у вас, — глухо сказав я. — Нема мені куди йти. Ксеня ваша, знаю, достойна кращого, ніж я. Але я щирим другом буду їй. Нема хитрощів тут, Афанасію Григоровичу. Нема обману. Судіть, як знаєте…

— Батя, — озвалася Ксеня з-за плеча батька. — Моє серце так велить. Не ставай на заваді!

— Цить! — грізно обірвав її батько. — Серце! Багато ти розумієш в серці? Може, він безбожник! А ти — старої, благочестивої віри. Говори по совісті, як перед Богом, віриш в Бога чи ні?

— В якого Бога, Афанасію Григоровичу? — серйозно запитав я його. — Адже він не один?

— Як то не один? — спантеличено скрикнув господар. — Що ти мовиш кощунні слова? Творець всього сущого один. І Син його — Спаситель людей — один.

— Чому ж тоді ворогують люди з-за віри? — сумно запитав я. — Всі вірують в єдиного Бога. Всі християни — в одного Христа. І розпинають один одного ім’ям Спасителя. Хіба Никон та цар Петро загнав вас у хащі Алтаю не ім’ям Христа? А ви — хіба ви відстоювали свою віру не тим же ім’ям єдиного Бога?

— То — єресь никоніанська, — непевно відповів господар. — Ми берегли стару, прадідівську віру…

— У чому вона? — зітхнув я. — В двоперсному знаменні, в кількох незначних обрядах. Погляньте, Афанасію Григоровичу, на всю Землю. Тисячі сект проголошують істину, любов, спасіння і гризуть горлянку одна одній ради єдиного Бога. Де ж голос його, де його воля, де рука всемогутнього й люблячого Творця світу? Навіщо він створив такий страшний, страдницький світ?

— Божа воля на це, — суворо перебив мене господар. — Не можна нарікати, ми не знаємо — для чого й куди. Ти спочатку скажи, на що ти здатний, пройди по землі людиною, а тоді — питай. Терпіти, молитися, ждати й дякувати треба…

— Це рабство, — заперечив я. — А Христос заповів: «Ви — боги». Афанасію Григоровичу, адже ви не підкорилися властям предержащим, як веліли апостоли, а повстали супроти Никона та Петра, втекли до далекого краю. Не захотіли бути рабами ваші предки. Мужністю й працею вони оживили ці дикі землі, не побоялися прокляття церкви й Бога…